Андрій Малишко і Василь Стус: діалог так і не відбувся

У спiлкуваннi (листування це чи особистi зустрiчi-розмови) пiзнається людина, розкриваються її погляди. Особливо цiкавим для дослiдникiв залишається питання творчих стосункiв вiдомих особистостей, таких як А.Малишко та В.Стус. Хоча вони й були сучасниками, проте спiлкувалися не так часто. Можливо, через значну вiкову рiзницю, а можливо, й з iнших при- чин об’єктивного характеру. В.Стус, на чверть столiття молодший вiд свого досвiдченого колеги, тiльки-но входив у бурхливе лiтературне життя (i не лише в лiтературне), ставив перед собою багато нелегких запитань, на якi часто не мiг дати упевненої вiдповiдi. У таких випадках звертаються за порадою до бiльш досвiдчених. Очевидно, В.Стус мав надiю, що старший товариш дасть йому слушну пораду.

На останньому курсi Сталiнського педiнституту В.Стус готує свою добiрку вiршiв i пересилає її до «Лiтературної газети». Цi поезiї з’явилися пiзнiше, а саме 22 грудня 1959 р., коли їхнiй автор уже отримав диплом, деякий час вiдпрацював учителем на Гайворонщинi, а на момент виходу газети носив погони, вiдбуваючи вiйськову повиннiсть. Уже сам факт публiкацiї у такому солiдному виданнi, як центральна письменницька газета, був значущим для поета-початкiвця. А тут ще й iнша несподiвана приємнiсть – передмову до пiдбiрки його вiршiв написав живий класик української лiтератури А.Малишко. Маститий поет тепло вiдгукнувся про творчий доробок Василя, побачив у цьому «молодому здiбному лiтераторi» надiю українського письменства й побажав йому «доброї путi». Так, у передмовi було сказано: «Здається, що творчiсть 21-рiчного учителя з Вiнниччини Василя Стуса має хорошi поетичнi зерна ...зокрема, своєрiднiсть пiдходу до явищ життя i вмiння узагальнювати лiричнi роздуми (а не говорити про них загально). Думка i художнiй образ часто живуть у нього органiчно, воєдино злитi, форма вiрша чiтка i виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здiбного лiтератора».

А.Малишко, знаючи, що В.Стус перебуває на вiйськовiй службi, надiслав йому вiтальну телеграму, у якiй поздоровив iз першою серйозною публiкацiєю. Телеграму було направлено безпосередньо у вiйськову частину, у якiй курсант Стус проходив сержантську школу. Цей факт засвiдчує батькiвську опiку Андрiя Самiйловича талановитою молоддю.

Висока оцiнка вiдомого поета пiдбадьорює В.Стуса, додає сил. Публiкацiя вiршiв у центральному виданнi, зазначає син Дмитро, для нього стала основним пiдсумком, звiтом, бодай перед самим собою, про творчiсть перiоду учнiвства, i письменник її дбайливо зберiгав. З погляду лiтературного процесу можна говорити, що на поетичнiй аренi з’явився новий оригiнальний поет.

Через три роки В.Стус зробить спробу вступити в дiалог з А.Малишком iз важливого для нього на той час питання – долi української мови в Українi. «Свiй перший зойк» iз цiєї проблеми, яка весь час не давала йому спокою, В.Стус викладає авторитетному й визнаному на той час поетовi в листi вiд 12 грудня 1962 р. Ранiше розмова йшла про вiршi, а тепер – iнша проблема. Цей лист – справдi крик душi небайдужого українця з Донеччини, який зауважував: «Шукаючи кiнцевих результатiв дуже стрiмкого процесу денацiоналiзацiї значної частини українцiв, вiдчуваєш, що це – божевiлля, що це – трагедiя, якої лише iнколи не почуваєш в силу притаманної нам (як нацiональної риси) байдужостi i, може, трохи релiгiйної вiри в те, що все йде на краще». Саме такi думки висловлює В.Стус на початку згаданого листа.

Читаючи це послання, вiдчуваємо, що Василя давно вже мучить думка про таке «асимiляторство», численнi факти найгрубiшого шовiнiзму, найбезсоромнiшого нацiонального приниження. У студентськi й армiйськi роки, в часи учителювання В.Стуса духовно пiдтримували його вчителi: Тарас Шевченко, Володимир Самiйленко, Олександр Довженко, Максим Рильський, Дмитро Павличко. А ще запали в його душу слова дагестанського поета Расула Гамзатова про аварську мову: «І якщо завтра в нас її не стане, / то я сьогоднi смерть ладен прийнять».

Василь хотiв української України, тому й узяв призначення на роботу «в глибинну Україну – на Кiровоградщину». У листi до А.Малишка вiн назвав свiй учинок «втечею», «безсилiстю», тому вже пiсля армiї вирiшив повернутися на зросiйщену Донеччину, заклопотану економiчно-господарськими проблемами, а не рiдною культурою.

Як вiдомо, у середнiй школi No 23 мiста Горлiвки з грудня 1961 р. по сiчень 1963 р. вiн викладав українську мову й лiтературу. Саме тут, у Горлiвцi, 8 грудня 1962 р. i трапився той прикрий випадок – сутичка Василя та його вчителя-колеги з групою росiйськомовних шахтарiв у робiтничiй їдальнi. Ця iсторiя переказується у виданнях «Листи до сина»та «Василь Стус: Життя як творчiсть», що належать Д.Стусовi.

Ідеться про доволi банальну як для Схiдної України ситуацiю не тiльки 1960-х рр., а й, на жаль, нашого сьогодення, в яку не раз i не два доводилося потрапляти багатьом. Тодi скандальна сцена в горлiвськiй їдальнi закiнчилася щасливо, всi розiйшлися. Однак для В.Стуса це стало поштовхом до дiї та глобальних висновкiв: як далеко зайшов процес денацiоналiзацiї краю, коли якийсь зайда може дозволити собi паплюжити українську мову, йти з кулаками на носiїв рiдної культури.

Одразу пiсля згаданого випадку Василь вилив свою незгоду зi становищем української мови на Донбасi у вiршi «Ти що казав?..», а потiм, щоб вiднайти душевну рiвновагу, висловив власнi переживання у листi до А.Малишка.

Звертаючись до вiдомого поета, серед iншого, В.Стус писав: «Зараз я читаю рiдну мову в Горлiвцi, в росiйськiй, звичайно, школi. В Горлiвцi є кiлька (2–3) українських шкiл, яким животiти зовсiм недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Корiння нацiї – тiльки в селi, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив мiста, про армiю, про всi iншi канали русифiкацiї.

На Донбасi (та й чи тiльки) читати українську мову в росiйськiй школi – одне недоумство. Треба мати якiсь моральнi травми, щоб це робити. Одна усна заява батькiв – i дiти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батькiв. Хiба це не гопашний театр – з горiлкою i шароварами? Обов’язково – нiмецьку, французьку, англiйську мови, крiм рiдної».

Бачачи безвихiдь, В.Стус звертається до авто- ритетного поета за порадою: «Як можна далi жити? Як можна з усiм цим миритись?.. Чому ж ми такi байдужi, звiдки у нас стiльки покори перед долею як фатумом?» І далi: «Прошу – зрозумiйте мене як слiд. Я хочу тiльки добра, чесного добра, а асимiляторство – хiба це чесна штука? Зрозумiйте мене в моєму горi...»

«Написав я Вам листа тiльки тодi, коли вирiшив, коли зрозумiв – не можу не написати – до культурного дiяча. Не гнiвiться, що Вам адресую свiй перший зойк... Коли є змога – дайте, прошу, хоч яку-небудь вiдповiдь».

Минав час. Нелегко було Василевi у зрусифiкованiй Горлiвцi. Переважна бiльшiсть мешканцiв Донеччини та й усього сходу України була байдужою до рiдних коренiв, нехтувала українську мову. Робота на посадi вчителя мало давала радостi. Грудневий iнцидент 1962 р. у Горлiвцi, про який iшлося в листi до А.Малишка, переконував Василя у правильностi прийнятого ним рiшення: залишити школу, адже українiзувати донецьке населення через школу, на його думку, було неможливо. Радше це акт для заспокоєння власного сумлiння, анiж справжнє намагання радикально вплинути на ситуацiю. «Нi, за ситуацiї, що склалася в Українi, лише наука й висока лiтература може коли й не зарадити, то принаймнi стати пам’ятником, який би засвiдчив, що тут теж були таки люде, – мiркував Василь. – А щоб викладати українську мову в донбаському середовищi, треба мати “якiсь моральнi травми”».

Перiоди максимальної вимогливостi поступалися тверезому аналiзовi, Василь реально оцiнював ситуацiю. З ким подiлитися своїми думками, що не давали спокою? Незважаючи на те, що вiд А.Малишка вiдповiдi не отримав, В.Стус усе ж знову звертається до нього – вiн навiть наважився вибачитися перед старшим i досвiдченiшим товаришем за отой – грудня 1962 р. – лист: «Зо два мiсяцi тому я надiслав Вам листа, в якому, виливши свiй бiль з приводу багатьох жорстоких “чому”, я прохав Вас зарадити чим-небудь. Ваше мовчання стало менi за сувору вiдповiдь. Пробачте. Я i сам дуже часто лаяв себе за той лист, на котрий я, мабуть, не мав жодного права».

В.Стус розумiв складнiсть iснування «великих». Що могли вони йому вiдповiсти, якщо й самi опинилися у непростому становищi: про свою любов до України не так просто було тодi сказати (пам’ятаємо, як били В.Сосюру за вiрш «Любiть Україну»). В.Стус, на думку його сина Дмитра, розумiв, що любов Тичини, Рильського, Малишка до батькiвщини була не меншою за його, але на них так тиснули, що вони майже «добровiльно» одягли на себе тогу радянського патентованого класика. За якийсь час їм, переродженим, це навiть стало подобатися.

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.