"Червоне — то любов, а чорне — то журба" (інтимна лірика Дмитра Павличка)

 

Поезія Дмитра Павличка — це глибинні роздуми про загальнолюдські істини: любов і ненависть, добро і зло, правду і кривду, вічність і мить.

"Поезію творить любов, а не злоба", — так написав у "Слові про себе" поет. Любов стояла і стоїть біля витоків життя, робить добро, стверджує у людині людське, вивищує нас перед злом. Саме тому вірші Дмитра Павличка не старіють, невтомно випромінюють любов і щедрість душі.

Любов вічна, і перше кохання буває у кожного. Образ юного кохання, яке тільки-но зароджується, поет порівнює з білими росами. Але життєві труднощі в образі сонця стають на перешкоді закоханих. Якщо вони подола­ють їх, то це справжні почуття, а не роса ранкова. Та віриться, що кохання пройде усі випробовування, бо воно правдиве й світле.

Інтимна лірика поета розкривається в його збірках "Пахощі хвої", "Тає­мниця твого обличчя". Павличко оспівав любов як найбільшу людську цінність, якій відповідає червоний колір на вишитому рушнику людського життя:

 Два кольори мої, два кольори.

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Любов і журба, радість і смуток органічно поєднані в житті, і цей зв'язок ми помічаємо в любовних віршах Павличка. У збірці "Пахощі хвої" звучать мотиви зрадженого, неподіленого, зневаженого кохання. Ліричний герой страждає, інколи йому доводиться з серця виривати любов ("Я тільки раз, єди­ний раз любив...", "Чи досі я любив?"). Бувало, що у юнака з'являлося нове почуття, та перше трепетне кохання не забувалося.

У багатстві другого кохання

Першого завжди іскринка тліє, —

переконливо доводить поет у вірші "Ти мене гуцулом називала".

Кохаючи, людина стає кращою і прагне бачити кращим того, кого лю­бить. Як важко ліричному героєві, коли він, йдучи по полю з коханою, бачить її безтурботність, байдужість, неповагу до праці, до землі, до хліба. Дівчина грубо топче колоски пшениці, "немов траву безплідну, дику". Вона не чує їх крику, а в душі юнака виринули спогади, як він малим збирав ті колоски на чужому полі, щоб не померти з голоду. Ліричний герой з пошаною ставиться до хліба, людської праці, тому з болем спостерігає байдужість коханої. Він мов­чить, йде покірно за подругою, але її образ втрачає святість і привабу:

 Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

Збірка "Таємниця твого обличчя" — гімн любові як високому людському почуттю. Любові до жінки, до землі, до Батьківщини. У поезії "Моя любове, ти — як Бог" Павличко обожнює це світле почуття, сповнене загадок і таємниць. Любов робить людину кращою, зігріває її своїм теплом, дає наснагу для діяльності. Любов — основа життя, — говориться у віршах "Зачах, згорів я до основ..", "Де ждав я тебе, як свята ...", "Коли до тебе прилечу" та ін.

Поет шукає, в чому таємниця любові, і знаходить її в таємниці обличчя коханої:


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.