Олександр Жовна. Після лекції - Page 3

-     Я зовсім не хлопчик! - чомусь скипів я і раптом помітив, що вона дивиться на мене. Величезні, трохи примружені очі, як і раніше, усміхались. Вони були во­логі і прозорі. Я зазирнув у них, і десь там далеко-далеко розгледів своє відображення. Очі її були настільки бездонними, що, дивлячись у них на своє крихітне відо­браження, я почувався так, ніби провалювався у якусь безкінечну безодню. Я здригнувся, і вона, певно, помітивши мою сполоханість, опустила очі. І зразу ж, після незначного мовчання, знову почувся голос із приємною хрипотою:

Розумієш, хлопчику... Дуже вже обридли ви мені всі. Ох, як обридли... І як ви глибоко помиляєтесь, коли думаєте, що без вас жінці неодмінно повинно бути сум­но, самотньо. Все то дурниці, вигадані вашими самовпевненими головами. Всі ваші фантазування про свою життєву необхідність жінці, власне, є лише безпідстав­ною фантазією, і будь-яка жінка цілком може обійтися без всякого мужчини... У мене хороша робота, я зароб­ляю непогані гроші. На який чорт мені здався якийсь тип, за яким чомусь необхідно доглядати, підносить, відносить, прати й прасувати, варити їсти і в'язати гал­стук, коли він раптом зникає, іде невідомо куди, а ти в цей час повинна прибрати в квартирі і чекати, доки він повернеться і обдарує тебе стриманим поцілунком!

Можу я відпочити від усього цього, від турбот, чоловіка, ко­ханців нарешті? Хоч би трохи побути одній. - Її голос поступово ставав рішучим і звучав усе голосніше. - От сьогодні у мене, здавалось, знайшовся такий день. Чуже місто, де абсолютно чужі люди. Думала, все, втекла, ось воно. Так ні ж, і тут знову те ж саме. Ненавиджу! Заби­райся до дідька! - майже викрикнула вона останні слова, від чого присутні поглянули в наш бік.

Я мовчки піднявся і вийшов з ресторану. Надворі була тепла травнева ніч. Тихо похитуючись, стояли високі де­рева, що губили свої верхівки в темному небі. Я запалив і став повільно ходити вздовж берега, розмірковуючи над тим, що сталось. Кидати берег не хотілось. А ще більше хотілось бодай раз побачити її.

Минув час, ресторан зачинявся. Я стояв, притиснув­шись до вологого дерева і стежив за відвідувачами, що покидали ресторан. Її не було. Та от, коли вже всі розійшлись, у дверях з'явилося біле плаття. Постоявши з хвилину на порозі, вона спокійно ступила на землю і по­прямувала до річки. На березі вона зупинилася, озирну­лась і, ще на якусь мить завмерши, повільно рушила у воду. Відчуваючи недобре, я вискочив зі своєї схованки і голосно крикнув:

- Ви що? Навіщо?!

Вона злякано озирнулась і, помітивши мене, кинулась у воду. В ту ж мить я скочив за нею, і через лічені секун­ди вже тримав її на руках, з силою охопивши її мокре тіло. Вона била мене кулаками, дряпала довгими нігтями обличчя, та я все дужче притискав її до себе і виходив із ся місяць. Вона наблизилась до мене і тихим хрипким го­лосом промовила:

-    Дурень. Навіщо ти?


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2022

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.