У повісті є багато сумних і трагічних картин, які передають страждання, і горе кріпаків, безкарність знущань панів. Вони крають наше серце болем і співчуттям до покривдженого народу, викликають гнів і обурення проти жорстоких експлуататорів. Кріпосницький лад з його правом на необмежену сваволю поміщиків калічив їхні душі, витравлював з них все добре і людяне. Натомість все погане розквітало пишним квітом. При такому устрої життя освічена (хоч і поверхово) дворянка перетворилася в моральну потвору, лицемірну, жорстоку, зажерливу. Навіть своє кохання — цвіт своєї душі — підкоряє вона матеріальній вигоді, майбутнім прибуткам. Згадаймо, як радісно вітала панночка полкового лікаря, коли взнала, що у нього хутірець є. А при обіцянці бабусі віддати молодим Дубці вона не про кохання думала, а про те, "які Дубці дохідні!"
Вражає якась патологічна ненависть інститутки до простих людей. У ставленні до хуторян, що зустрічають її хлібом-сіллю, до старенької бабусі, до Устини проглядає людиноненависницька поміщицька мораль, за якою кріпаки навіть людьми не уважались.
І наскільки морально вищою, благороднішою, душевно багатою показана в повісті Устина — антипод панночки. Хоч вона і неосвічена кріпачка, та серце її відкрите до всього гарного: вона любить природу, тонко відчуває її красу, вболіває за долю близьких їй людей. Безмірна доброта дівчини, вона навіть панночці прощає її лихий вчинок, коли та хотіла її задушити, тільки дивується: "Таке молоде, а таке немилосердне, Господи!" Щиро покохавши Прокопа, дівчина готова його чекати з походу все життя.
Устина лагідна і покірна, але навіть вона не стрималась і кинулась захищати бабусю від лютої поміщиці.
Саме устами дівчини-кріпачки письменниця засуджує нікчемність, жорстокість, обмеженість інтересів поміщицтва: "Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити? Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а більше що?"
Інші образи повісті тільки підкреслюють цей антагонізм. Такою ж бездушною, як і внучка, змальована стара поміщиця: "Така вже люта, — аж їй у роті чорно". Лікар, чоловік інститутки, за характером добрий і спокійний, співчував селянам, але врешті-решт пристосовується до вимог свого соціального оточення, повністю погоджується з дружиною. Образом "доброго пана", який "не б'є, не лає та нічим і не дбає" Марко Вовчок тільки посилила антикріпосницьке спрямування твору.
З другого боку, бабуся, а особливо Назар і Прокіп виражають велику духовну силу народу. Молоді селяни вже не бажають миритися зі своїм рабським становищем, прагнуть до волі, відстоюють свою людську гідність. Коли Прокопа віддають в москалі, вони з Устиною стають вільними. Незважаючи на солдатчину, Прокіп радіє від того, що перестав бути кріпаком, бо "на волі і лихо, і напасть — ніщо не страшне".
Повість "Інститутка" таврує кріпосництво як нелюдський, потворний устрій життя, який одним людям дає необмежені права, владу, а іншим, що своєю працею створюють матеріальні блага — безправ'я, злидні, нещастя.
