Як можна, люблячи вічне - мистецтво, давати його на поталу одноден- ності, знищувати те, що належить народу, людству, створене не тобою - геніями, в ім'я особистих корисливих цілей. Чого варта така любов, навіть якщо вона існує? Краще тоді в ній і не зізнаватися. Це було б зізнання у власній нікчемності, примітивізмі.
Придивімося, що стоїть за кожною так званою "доброю" ініціативою героя. В основі їх - запекле "чинодральство", що здійснюється шляхом догоджання авторитетам. Він із тих, що "наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горіхом"... Свої природні здібності "творець" ганебно експлуатує і робить це сутністю свого життя. Чого ж вартий він як людина, а не як продуцент ідей? Тим більше небезпечний талановитий пристосуванець, бо неминуче досягає своєї ганебної цілі, майстерно приховуючи свою заплямлену аморальністю душу. Підтверджень цьому чимало.
Як геніально вдалося Лободі зімітувати ремонт собору, увібравши його красу в риштовання, зекономивши на цьому кошти і здобувши прихильність не одного чиновника.
Підлою брехнею взявся Лобода знецінити пам'ятку, зірвавши серед ночі охоронну таблицю. І цим зробив перший крок до знищення неоціненної пам'ятки історії та культури. Цьому вчинкові, звичайно ж, передували довготривалі роздуми, адже діє герой свідомо, виважено.
Скільки ненависті й люті щоразу прокидалося в душі Володьки, коли згадував собор? Для пристосуванця він не шедевр і не мистецтво, а єдине - небезпечна перешкода на шляху кар'єризму, що її належить-таки усунути. "Відсунути б його куди-небудь з горизонту, щоб очі не муляв." "Зуміли ж отак поставити... А тепер борись із ним, ще чи перебореш..."
А ось міркування кар'єриста про людей високодуховних: "їм би оцей собор - стояли б і вік на нього молились... Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини! Дивний народ: все мають, у власних машинах розкатують, а все ще чогось їм треба..."
А згадаймо нічну розмову Лободи з Миколою, у якій старовина зі слів Володьки постає "реквізитом історії", "мотлохом віків".
Про яку в такому випадку прихильність до мистецтва може йтися? Йдеться про типового руйнівника, розтлінника, злочинця.
Володька. Цілком згідний зі звинуваченням, але зважте: я був жертвою ідеологічних перекручень, як, до речі, багато шанованих нині функціонерів. Мене самого було спантеличено, ошукано!
Опонент. Але ж ти, висловлююся твоєю фразою, "на культурі сидів". Мав би, як ніхто інший, душею її розуміти, а не мотлохом звати.
Володька. Та я ж змінився, друзі! Сьогодні я двома руками "за"! Згідно з моїми вказівками вже не в одному місці збудовано нову церкву - ростуть, як гриби, як комерційні об'єкти. Ой! Здається, не те... (швидко змінює інтонацію). Скільки мені цей собор нервів вартує? І тут глузують, розігрують. їм би влаштувати сьогодні 70-ті роки, не було б клопоту, не мудрували б стільки. Стоять, моляться у тому храмі, а в очах - нудьга, краще б на ринку торгувати. Ну хіба не мотлох історії? Не пил віків?
Яворницький. Не злослов!
Володька. Чого тобі, діду?
Яворницький. Не годиться злословити в храмі науки.
Володька. Замовч, діду, бо... Як тільки тебе не репресували у 30-ті?
Яворницький. Ти мене не лякай! Паливода! Горлоріз! Чуєш, пороги на Дніпрі ревуть? І могили гомонять, і вітри гудуть! Діло моє віки переживе. Затям, недобитку минувшини: на твоєму боці сьогодні ні правди, ні сили немає. І місця серед цих людей також.
Учитель. Тримайся, Володько, перед тобою лише один шанс постати таким, яким ти малював себе гарними словами. Спробуй його використати. Надамо тобі слово. Що скажеш з приводу свого "батькопродавства"?
