iнтерпретуючи соцреалiзм як «найважливiшу iнституцiю сталiнiзму – iнституцiю з виробництва соцiалiзму».
З визначенням соцреалiзму ситуацiя нiбито бiльш-менш викристалiзувалася, але виникає iнше питання: чи можна з огляду на все це ставити соцреалiзм в один ряд з iншими лiтературними «iзмами» (на кшталт класицизму, романтизму, реалiзму, модернiзму тощо), а якщо можна, то як? Вiдповiдь є, безумовно, ствердною, а шлях доволi простим: не тiльки можна, а й варто, адже вiн фактично нiчим не гiрший вiд них. Незважаючи й на те, що є таким собi мистецьким покручем, бо ж акумулює, вбирає їх у себе, паразитує на них. Здається, соцреалiзм не створює нiчого нового, а лише руйнує старе, живлячись ним. Проте в цьому полягає водночас i його сила, доказом чого є саме понадп’ятдесятирiчне iсну- вання (про хронологiчнi межi докладнiше йтиметься далi), i його слабкiсть, що виявляється в повсяк- часнiй дезiнтеграцiї стилю зсередини (система, що постiйно модифiкується, абсорбуючи новi й старi елементи, зрештою приречена на руйнацiю через свiй внутрiшнiй механiзм).
Справдi, коли йдеться про соцiалiстичний реалiзм, то здебiльшого мається на увазi аж нiяк не окремий однозначний метод (як було офiцiйно задекларовано), а своєрiдний субстрат, що нагромадив риси рiзних, попередньо усталених лiтературною традицiєю напрямiв i стилiв, увiбравши в себе ледь чи не всю їхню розмаїту палiтру.
Так, Б.Гройс навiть зауважував, що, з одного боку, радянську дiйснiсть сталiнської доби можна описати як єдине мультимедiйне iнсценування, тотальний твiр мистецтва, здатний цiлком поглинути й iнтегрувати глядача. З другого боку, та сама сталiнська доба не тiльки не виробила жодного виразного, легко впiзнаваного стилю, а навпаки, використовувала найрiзноманiтнiшi стилi, щоб створити з них єдиний, тотальний твiр мистецтва, яким була сама радянська дiйснiсть. Незважаючи на такий всеохопний художнiй тип соцреалiзму, можна все-таки спробувати виокремити й зiставити рiзнi його складники (принаймнi найвагомiшi), спорадична актуалiзацiя яких згодом здетонувала дезiнтеграцiю системи соцiалiстичного реалiзму як такої.
По-перше, наголос ставимо на власне реалiзмi, котрий завжди був незмiнним у той час, коли навколо другої частини термiна точилися запеклi дискусiї. Нинi, з вiдстанi рокiв, маємо право говорити про випадковiсть його появи, проте не можемо заперечувати подальшої його усталеностi й функцiонування.
По-друге, у межах соцреалiзму потужно проявляється романтизм, який, з одного боку, можна потрактувати як опозицiю до соцiалiстичного реалiзму, а з другого, суперечки про романтизм повсякчас мали мiсце в тогочаснiй теорiї i практицi. Зродившись iз революцiйної романтики, соцреалiзм нiби абсорбував її волюнтаристський дух, проте поставив цiлком конкретну мету, кодифiковану на рiвнi держплану, що аж нiяк не вiдповiдала туманним iдеалiстичним обрiям, натомiсть пропонувала точнi рецепти побудови свiтлого майбутнього, де прекрасне було рукотворним i досяжним (комунiзм), а краса зводилася до конкретики iдеального радянського ладу.
По-третє, iз соцреалiзмом комплексно пов’язаний контекст авангарду (в рiзних його проявах), на змiну якому, власне, i прийшов соцреалiстичний метод. Насамперед iдеться про здiйснення його (авангарду) основної вимоги, що полягала в переходi мистецтва вiд зображення життя до його перетворення методами тотального естетико-полiтичного проекту.
По-четверте, часто згадується й нiвельований зв’язок iз класицизмом, передусiм з його традицiйним варiантом – класицизмом часiв абсолютистських монархiй.
По-п’яте, потрiбно наголосити й на тому мiсцi, яке соцреалiзм посiв у традицiйнiй схемi маятника змiни мистецьких епох (одна через одну, про якi писав ще Дм.Чижевський). На радянських теренах вiн заповнив лакуну (ним же штучно й витворену) мiж модернiзмом i постмодернiзмом.
Хронологічні межі соцреалізму
Так, звичним видається твердження про виникнення радянського соцiалiстичного реалiзму з лiтератури ХІХ ст., де за його живильне джерело правив росiйський критичний реалiзм, якнайперше В.Бєлiнського, а також пiзнiших «революцiйних де- мократiв» М.Добролюбова, М.Чернишевського, Дм.Писарєва. Цiкаво, що деякi вiтчизнянi науковцi вбачають першi порухи української лiтературної традицiї в бiк соцреалiзму i в ХІХ ст., насамперед у текстах народникiв i в «iдеологiчних повiстях» (Па- наса Мирного, Б.Грiнченка, О.Кониського та iн.), i на межi ХХ ст. Зокрема смiливими щодо цього видалися тези доповiдi В.Панченка, виголошеної на Мiжнародному науковому семiнарi «Семiосфера радянської культури: знаки i значення», органiзованому Інститутом лiтератури НАН України влiтку 2010 р., про генезу соцреалiзму, яку можна простежувати хоч би й у творчостi І.Франка, котрий наголошував на утилiтарних цiлях лiтератури, Лесi Українки, яка писала про класовий критерiй, В.Винниченка, котрий склав оду марксизму i мрiяв про «голубу далечiнь». Зрештою такi пошуки першокоренiв можна поглиблювати й поглиблювати, проте не треба перебiльшувати авторитетнiсть їхнього значення, адже часто вони апелюють переважно до соцiалiзму, а не комунiзму, та вчення К.Маркса й Ф.Енгельса, а не марксистсько-ленiнської теорiї (штучного утворення набагато пiзнiшого перiоду), що, напевно, позбавляє їх безпосереднього прямого наступництва iз соцреалiзмом.
Звiсно, з огляду на вiдноснiсть хронологiчних рамок як початкiв, так i кiнця соцiалiстичного реалiзму, не маємо права ставити остаточної крапки, проте можемо зробити певнi узагальнення. І тут звертаємося до добре вiдомого системного аналiзу, запровадженого Х.Гюнтером, що передбачає подiл соцреалiстичного канону на своєрiднi «життєвi фа- зи», де виокремлюється п’ять етапiв.
Перший являє собою формування протоканону (пiдготовча стадiя i резервуар текстiв власне канону), другий – безпосередню канонiзацiю (канон формується як бiльш чи менш системне цiле стоcовно iнших традицiй), третiй – застосування й проявлення самого механiзму, четвертий – поступову деканонiзацiю (канон розширюється i втрачає свою обов’язковiсть), i п’ятий – постканонiчну стадiю вже пiсля розпаду. Важливими в контекстi дезiнтеграцiї естетики соцiалiстичного реалiзму видаються саме двi останнi фази, часовi рамки яких дослiдник розглядає вiд 1953 р., вiдколи починається прогресуюча ерозiя, пов’язана передусiм зi смертю Сталiна, й до кiнця 1970-х рр., коли з’явилися першi натяки на iдейний плюралiзм. Саме тодi вже можна помiтити зародки iронiчної гри з мiфами й клiше, що згодом активно розвинеться в постмо- дернiзмi.
Важливо зауважити, що окремi тексти, якi нинi становлять основу соцреалiстичного канону, аж нiяк не вписуються в окресленi хронологiчнi межi його функцiонування, бо з’явилися ще до того, як цей стиль був проголошений офiцiйно. Так, канонiчний роман М.Горького «Мати» написаний ще у 1907 р. В українськiй лiтературi таким знаковим твором став роман А.Головка «Бур’ян», що з’явився 1927 р. Вочевидь, такi взiрцевi приклади, що походять з бiльш раннього часу, були вкрай необхiднi очiльникам соцреалiстичної iдеологiї, аби уможливити й забезпечити її присутнiсть i природнiсть у лiтературному процесi вiд якомога ближчого до становлення радянської влади перiоду. Зрештою саме радянська влада утвердила цей стиль у мистецтвi, вiн став її iдеологiчним пiд рунтям.
Утiм навiть тi твори, якi вiд самого початку були запрограмованi як винятково соцреалiстичнi i, можливо, iз сучасного погляду позбавленi художньої цiнностi, мають неабияку iсторико-лiтературну вартiснiсть, бо є незаперечним документом доби.
Зрештою феноменальнiсть такого явища як соцiалiстичний реалiзм не пiдлягає сумнiву. Насамперед про це свiдчить його тоталiтарний характер, що передбачає поширення меж творчого методу на все суспiльство (можна вважати, що мрiя О.Довженка про митця, завдання якого полягає в тому, щоб вигадувати, аби потiм полiтбюро створювало це «натурально», таки певною мiрою здiйснилася). А проте соцреалiзм був приречений на загибель як мегапроект, запрограмований i керований згори, що не передбачає жодних втручань iззовнi чи варiативностi. Тож, провокуючи й породжуючи власнi антитези, вiн не здатен чинити їм опору. Вiдповiдно i стильова, i жанрова, i мовна, а водночас i тематична дезiнтеграцiя була закладена у соцреалiзмi вiд самих початкiв, поволi пiдточуючи корiнь усiєї системи.
