- Чому ви згадали про це тепер?
- Сам не знаю. Здається, я почув його сьогодні знову.
Вона мовчала і з тією ж лагідністю дивилася на мене.
- А мені під ялинку клали цукерки і апельсини, - тихо мовила вона. - Вам клали під ялинку подарунки?
- Майже завжди я знаходив під нею великі зимові яблука.
- Я теж. І ще апельсини. Я так любила жувати їх шкірку. Навіть більше, ніж сам апельсин. Тато лаяв мене за це. Тато Вишневський. Він казав, що від цього у мене стане оранжевим обличчя, і я вірила йому. Я завжди вірила всьому, що говорив тато... Тепер не знаю...
- Чому?
- Важко сказати. Можливо, я подорослішала.
За вікном знову засвітились сутінки і загуркотіло зовсім близько. Вона дивилася в темну шибу.
- Схоже, буде гроза.
- Ви боїтеся?
- Не знаю...
- Ви так говорите...
- Коли я одна, мені дійсно страшно, але коли хтось є поруч, я не думаю про це.
- Ви любите сонце, тепло.
- Сонце. Хіба що пізньої осені. А тепло взимку.
- Я теж. Очевидно, це природно - любити сонце пізньої осені, а тепло взимку.
Я промовив останні слова і подумав, що ми говоримо про щось досить беззмістовне, що цікавлюсь я зовсім не потрібними речами. Навіщо я питаю про це? Навіщо вона розповідає мені? Здається, ми говоримо лише для того, щоб у купе звучали слова, щоб не було тиші. Так-так, саме тієї тиші, яка тепер так безсоромно, хвилююче дихала на нас з усіх закутків темного купе, постійно змушуючи думати, що ми молоді, вільні, що за вікном глуха ніч, а ми за зачиненими дверима власного купе, в якому ніхто не потривожить нас до самого ранку. Не знаю, про що думала тепер вона. Але ми обоє мовчали, і наше мовчання було так схоже одне на одне.
- Вам не здається дивною ситуація? - не витримав я.
- Чому?
- Схоже на те, що ми обоє тепер діємо проти єства.
- Ви хочете сказати, що більш природно було б те, якби ми лежали тепер в одному ліжку?
- Я гадаю, що це очевидно.
- Ви гадаєте, у нас з вами є для цього підстави?
- Природа піклувалась про це дуже ретельно. Недарма ж вона виліпила нас такими несхожими.
- Ви маєте на увазі чоловіка і жінку?
- Саме так.
- Ви фрейдист?
- Я б не сказав. Але я живий.
- Це не можна було не помітити.
- Дякую.
- Цікаво, що б ви сказали з цього приводу про мене?
- Ви фантастична, але ви розумна.
- Це недолік?
- Як вам сказати...
Ви зараз справляєте враження захопленого.
- Чесно кажучи, я не приховую цього. Навіть якби ви > обмовились і сказали «закоханого», я б не перечив.
- Я завжди вважала, що цим жартувати не слід.
- Схоже на те, що я жартую?
- Ви посміхаєтесь, коли говорите досить серйозні речі.
- Коли б я говорив про це із серйозним виразом обличчя, я неодмінно б червонів. Тому моя посмішка - зручна маска, за яку можна сховатися, говорячи надто серйозні речі.
- Не знаю чому, але мені здається, тепер ви дійсно щирі. Але не червонієте.
- Вам це здається.
- Ви знову посміхаєтесь... Але... Я не знаю... Це недоречно.
- Чому?
- Хоч би тому, що в цій сумці я везу своє весільне плаття. Вдома, через тиждень я його вдягну.
Я продовжував посміхатись, але разом з тим помітив, як щось враз змінилось. Адже до цього з мого боку був звичайнісінький флірт, і ця моя неочікувана сентиментальність була абсолютно не планованою.
Тепер посміхнулась вона. Її великі очі звузилися. Я дивився в них, і десь там, дуже глибоко, раптом розгледів почуття, досить схоже на те, яке щойно пережив сам. Це був сум.
- Він мав їхати зі мною. Але перед самим від'їздом у нього захворіла мама, і він повернув квиток до каси.
- Виходить, я тепер зайняв його місце?
- Виходить, так.
У купе знову запанувало мовчання. Те саме напружене мовчання, яке виникає між чоловіком і жінкою, коли вони лишаються наодинці.
- Цей шлюб з вашої волі? - навіщось запитав я.
- Чому ви про це запитали?
- Просто.
- Ні, не просто...
Вона дивилась на мене своїми великими очима, і посмішка поступово зникала. Тепер сум, що ховався в глибині її смарагдових очей, здається, здобув волю, збільшився і, вже нічим не стримуваний, заповнив собою її ОЧІ, на МИТЬ зробивши ЇХ вологими. Вона швидко відвела погляд і заговорила про інше. Вона запитала, о котрій годині прибуває поїзд, потім, здається, про те, скільки коштує постіль, потім ще про щось несуттєве. А потім стихла. Певно, у неї вичерпались запитання, які були очевидно недоречними і непотрібними. Я теж мовчав. Мною раптом оволоділа така несподівана туга, що в горлі стислося й пересохло. Я дивився на її опущені повіки, на золотаве волосся, крізь яке було видно частинки тіла, обличчя, шиї, і знову відчув її запах, запах із мого дитинства, з далеких років новорічних свят, яких більше не повернеш.
- Саме про почуття втрати думав я тепер. Здавалось, я справді тепер щось втрачав.
- У вас гарне плаття? - чомусь запитав я.
- Дуже, - відповіла вона.
Стукіт коліс за вікном час від часу заглушувався грозою. Скло заряботіло краплями. В його темені відображалось її обличчя. Блискавки засвічували його, і тоді обличчя зникало.
- Можливо, ви хочете відпочити? Ви, мабуть, стомлені і хотіли б відпочити? Я вийду?
Вона мовчала.
Я підвівся і вийшов на коридор.
Минув час. За дверима купе було тихо. За вікном продовжували спалахувати блискавки. Я прочинив двері. Тьмяно жеврів нічник. Вона лежала, повернувшись обличчям до стіни. Я зачинив двері і вибрався на верхню полицю. Якийсь час у купе панувала тиша. Я втупився очима у стелю, намагаючись зрозуміти, що саме сталося. Подібні зустрічі не рідкість. Нічого особливого, здається, в цьому не було. В ній. В ситуації. Але чому так тужно на душі і знову гнітюче почуття втрати? Заснути... Заснути - і все забудеться. Завтра зранку вона вийде з поїзда, і ми більше ніколи не побачимось.
- Ви не спите? - раптом почувся її тихий голос. - Я теж не можу заснути. Хоча б дуже хотіла цього саме тепер. Скоріше б ранок.
Я мовчав і продовжував дивитися в темноту.
- Ви не могли б посидіти біля мене? - знову заговорила вона. - Ні, чекайте! Не треба! Ця ніч... Навіщо? Чому я не перейшла в інше купе? Я не повинна була цього робити... Чому ви мовчите? Ви засуджуєте мене? Гаразд, не говоріть, я сама все знаю...
За вікном знову гримнуло і засвітило білим купе. Потім все стихло. І раптом почулося тихе схлипування.
Я скочив на підлогу. Але як бути далі, не знав. У сутінках на подушці блищали її вологі очі.
- Посидьте біля мене... Ця гроза...
