Олександр Жовна. ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками - Page 3

-    Чому ви згадали про це тепер?

-    Сам не знаю. Здається, я почув його сьогодні знову.

Вона мовчала і з тією ж лагідністю дивилася на мене.

-    А мені під ялинку клали цукерки і апельсини, - ти­хо мовила вона. - Вам клали під ялинку подарунки?

-    Майже завжди я знаходив під нею великі зимові яб­лука.

-      Я теж. І ще апельсини. Я так любила жувати їх шкірку. Навіть більше, ніж сам апельсин. Тато лаяв мене за це. Тато Вишневський. Він казав, що від цього у мене стане оранжевим обличчя, і я вірила йому. Я завжди вірила всьому, що говорив тато... Тепер не знаю...

-    Чому?

-    Важко сказати. Можливо, я подорослішала.

За вікном знову засвітились сутінки і загуркотіло зовсім близько. Вона дивилася в темну шибу.

-    Схоже, буде гроза.

-    Ви боїтеся?

-    Не знаю...

-    Ви так говорите...

-    Коли я одна, мені дійсно страшно, але коли хтось є поруч, я не думаю про це.

-    Ви любите сонце, тепло.

-    Сонце. Хіба що пізньої осені. А тепло взимку.

-      Я теж. Очевидно, це природно - любити сонце пізньої осені, а тепло взимку.

Я промовив останні слова і подумав, що ми говоримо про щось досить беззмістовне, що цікавлюсь я зовсім не потрібними речами. Навіщо я питаю про це? Навіщо во­на розповідає мені? Здається, ми говоримо лише для то­го, щоб у купе звучали слова, щоб не було тиші. Так-так, саме тієї тиші, яка тепер так безсоромно, хвилююче ди­хала на нас з усіх закутків темного купе, постійно зму­шуючи думати, що ми молоді, вільні, що за вікном глуха ніч, а ми за зачиненими дверима власного купе, в якому ніхто не потривожить нас до самого ранку. Не знаю, про що думала тепер вона. Але ми обоє мовчали, і наше мов­чання було так схоже одне на одне.

-    Вам не здається дивною ситуація? - не витримав я.

-    Чому?

-    Схоже на те, що ми обоє тепер діємо проти єства.

-    Ви хочете сказати, що більш природно було б те, як­би ми лежали тепер в одному ліжку?

-    Я гадаю, що це очевидно.

-    Ви гадаєте, у нас з вами є для цього підстави?

-     Природа піклувалась про це дуже ретельно. Недар­ма ж вона виліпила нас такими несхожими.

-    Ви маєте на увазі чоловіка і жінку?

-    Саме так.

-    Ви фрейдист?

-    Я б не сказав. Але я живий.

-    Це не можна було не помітити.

-    Дякую.

-    Цікаво, що б ви сказали з цього приводу про мене?

-    Ви фантастична, але ви розумна.

-    Це недолік?

-    Як вам сказати...

Ви зараз справляєте враження захопленого.

-          Чесно кажучи, я не приховую цього. Навіть якби ви > обмовились і сказали «закоханого», я б не перечив.

-    Я завжди вважала, що цим жартувати не слід.

-    Схоже на те, що я жартую?

-      Ви посміхаєтесь, коли говорите досить серйозні речі.

-    Коли б я говорив про це із серйозним виразом об­личчя, я неодмінно б червонів. Тому моя посмішка - зручна маска, за яку можна сховатися, говорячи надто серйозні речі.

-     Не знаю чому, але мені здається, тепер ви дійсно щирі. Але не червонієте.

-    Вам це здається.

-   Ви знову посміхаєтесь... Але... Я не знаю... Це не­доречно.

-    Чому?

-    Хоч би тому, що в цій сумці я везу своє весільне плаття. Вдома, через тиждень я його вдягну.

Я продовжував посміхатись, але разом з тим помітив, як щось враз змінилось. Адже до цього з мого боку був звичайнісінький флірт, і ця моя неочікувана сентимен­тальність була абсолютно не планованою.

Тепер посміхнулась вона. Її великі очі звузилися. Я дивився в них, і десь там, дуже глибоко, раптом розгледів почуття, досить схоже на те, яке щойно пережив сам. Це був сум.

-    Він мав їхати зі мною. Але перед самим від'їздом у нього захворіла мама, і він повернув квиток до каси.

-    Виходить, я тепер зайняв його місце?

-    Виходить, так.

У купе знову запанувало мовчання. Те саме напружене мовчання, яке виникає між чоловіком і жінкою, коли во­ни лишаються наодинці.

-    Цей шлюб з вашої волі? - навіщось запитав я.

-    Чому ви про це запитали?

-    Просто.

-    Ні, не просто...

Вона дивилась на мене своїми великими очима, і посмішка поступово зникала. Тепер сум, що ховався в глибині її смарагдових очей, здається, здобув волю, збільшився і, вже нічим не стримуваний, заповнив собою її ОЧІ, на МИТЬ зробивши ЇХ вологими. Вона швидко відве­ла погляд і заговорила про інше. Вона запитала, о котрій годині прибуває поїзд, потім, здається, про те, скільки коштує постіль, потім ще про щось несуттєве. А потім стихла. Певно, у неї вичерпались запитання, які були очевидно недоречними і непотрібними. Я теж мовчав. Мною раптом оволоділа така несподівана туга, що в горлі стислося й пересохло. Я дивився на її опущені повіки, на золотаве волосся, крізь яке було видно час­тинки тіла, обличчя, шиї, і знову відчув її запах, запах із мого дитинства, з далеких років новорічних свят, яких більше не повернеш.

-                     Саме про почуття втрати думав я тепер. Здавалось, я справді тепер щось втрачав.

-    У вас гарне плаття? - чомусь запитав я.

-    Дуже, - відповіла вона.

Стукіт коліс за вікном час від часу заглушувався гро­зою. Скло заряботіло краплями. В його темені відобра­жалось її обличчя. Блискавки засвічували його, і тоді обличчя зникало.

-      Можливо, ви хочете відпочити? Ви, мабуть, сто­млені і хотіли б відпочити? Я вийду?

Вона мовчала.

Я підвівся і вийшов на коридор.

Минув час. За дверима купе було тихо. За вікном про­довжували спалахувати блискавки. Я прочинив двері. Тьмяно жеврів нічник. Вона лежала, повернувшись об­личчям до стіни. Я зачинив двері і вибрався на верхню полицю. Якийсь час у купе панувала тиша. Я втупився очима у стелю, намагаючись зрозуміти, що саме стало­ся. Подібні зустрічі не рідкість. Нічого особливого, здається, в цьому не було. В ній. В ситуації. Але чому так тужно на душі і знову гнітюче почуття втрати? За­снути... Заснути - і все забудеться. Завтра зранку вона вийде з поїзда, і ми більше ніколи не побачимось.

-    Ви не спите? - раптом почувся її тихий голос. - Я теж не можу заснути. Хоча б дуже хотіла цього саме те­пер. Скоріше б ранок.

Я мовчав і продовжував дивитися в темноту.

-    Ви не могли б посидіти біля мене? - знову заговори­ла вона. - Ні, чекайте! Не треба! Ця ніч... Навіщо? Чо­му я не перейшла в інше купе? Я не повинна була цього робити... Чому ви мовчите? Ви засуджуєте мене? Га­разд, не говоріть, я сама все знаю...

За вікном знову гримнуло і засвітило білим купе. Потім все стихло. І раптом почулося тихе схлипування.

Я скочив на підлогу. Але як бути далі, не знав. У сутінках на подушці блищали її вологі очі.

-    Посидьте біля мене... Ця гроза...


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.