Олександр Жовна. Партитура на могильному камені - Page 6

-    Сідай, я зараз скінчу, - відізвався він.

Ми знову вмостились на лавці від старою грушею. Арсеній почав теревенити про близький кінець світу. Я дивився на вікно флігеля. Підстерігши паузу, я начеб між іншим запитав про Ракова. Арсеній сказав, що той поїхав ще вчора, куди - він не знає. Я невідривно стежив за вікном з ґратами. І ось мені здалося, що там майнула тінь. У мене злегка схололо у грудях. Я побачив, як відчинилися двері - і на порозі флігеля з'явився компози­тор.

-     Чи не маєте часу зайти до мене? - чемно запитав він.

Вигляд у нього був спокійний, урівноважений, здається, він був у доброму настрої. Ми зайшли до флігеля. Лейбович усміхнувся сам до себе:

Як смішно я сказав про час. Але про це іншим ра­зом. Тепер я хочу розповісти вам дещо інше. Сідайте, прошу. Я відчуваю, що скоро все ж залишу цей світ, а то­му хочу... вірніше, мушу звільнити душу. Інакше, гадаю, й там спокою не буде. Інколи він залишає мене одного... Я вам уже говорив... Може, на день, на кілька, але потім знову приходить. Тепер я можу розповісти вам усе, як обіцяв. Я композитор... вірніше, колишній композитор, може, чули такого - Лейбовича-Сарського? Саме так, от бачите. Так от. Одного разу я перебував у так званій творчій депресії. Взагалі в голову приходили думки, чи не зробив я помилки і чи варто мені було присвячувати життя музиці. Тоді я поставив під сумнів всі свої музичні досягнення і був у повній апатії. У молоді роки таке трапляється часто. Так, я був тоді ще молодим. Але про що це я? Так-так... Я перебував у нестерпній, гнітючій депресії. Розумом я бажав писати музику, велику музи­ку. Я розумів - час не стоїть на місці, проте воля моя бу­ла згасла, мертва, жодного почуття. Я був глухим до се­бе і до світу. І от саме тоді однієї ночі мені приснився сон. Я, маленький хлопчик, зі своїми ровесниками-хлоп- чаками збираю гриби. У лісі звучала музика, чарівна ме­лодія, від якої в мене уві сні защеміло серце. Я мов зача­рований пішов на звуки тієї мелодії і непомітно віддалив­ся від хлопчачого гурту. Заглибившись далеко у ліс, я раптом наткнувся на камінний хрест, далі ще на якийсь камінь, і ще. То були могили. Мені стало моторошно. У цей час я проснувся. Дивний стан володів мною. Я почав згадувати те, що мені наснилося, і раптом збагнув - усе, що я бачив у сні, було знайоме мені. Я пригадав помер­лих батьків, містечко Лебедин, в якому народився, мона­стир, ліс, могили. Так, я знав ті могили з дитинства, то було старе монастирське кладовище, де колись ховали монахів. Тієї ж миті я відчув, як щось зненацька насто­рожилось у моєму серці. Я відчайдушно намагався при­гадати те, що несподівано почало хвилювати мене... І раптом згадав. Темний спомник, камінний стовп із ряда­ми викарбуваних позначок. Вони завжди манили мене, і я неабияк хотів зрозуміти, що крилося під ними. Лише тоді мені спало на думку, що тими позначками могли бу­ти замасковані музичні знаки-ноти. Я також пригадав розповідь старого мисливця про монаха, колишнього ре­гента собору, який сам писав музику, але музику його ніхто не виконував. Написані ним мелодії порушували церковні канони. Не один рік монах точив камінь, який заповідав поставити на його могилі. Ніхто не знав, навіщо це йому було потрібно, але останню волю помер­лого все ж виконали. Тепер я майже здогадувався, що крилося під тим заповітом монаха і передчував, що саме являв собою його могильний камінь. Того ж дня я поїхав до Лебедина. Щось гнало мене у ті місця, не даючи по­кою. Спочатку я розшукав сам монастир. Так-так, цей самий. На той час тут уже була лікарня. Далі я майже інтуїтивно і по пам'яті, пригадуючи дитячі роки, загли­бився у ліс на пошуки кладовища. Мені пощастило, я не блукав надто довго і скоро побачив перший хрест. Я пішов далі і, уявіть собі мій стан, коли я побачив знайо­мий камінний стовп. Я не помилився, позначки, вибиті на камені, були нотами. Це було безсумнівно. Я миттю пе­реписав їх на сірникову коробку.

Вдома я, мабуть, уперше не привітався з дружиною, зразу ж кинувся до рояля... О* якби ви чули, що за дивні звуки наповнили кімнатні сутінки... Я пізнав їх. То була мелодія, що наснилася мені уві сні. Коли я відняв пальці від клавішів, то відчув на очах сльози. Потім я помітив у дверях дружину. Я бачив, якими очима дивиться на мене Лана, і в ту мить я зрозумів, що не зможу відмовитись від геніально складених звуків, - Лейбович схопив себе за голову руками і здавив її щосили, - на превеликий жаль, реквієм був зовсім невідомий, будьте впевнені, я не міг помилитися. Я цікавився музичними творами з ди­тинства і серйозно... Так, я мав усього кілька нот, але то був ключ, розумієте, цього було достатньо, у них було все. Можете повірити мені як музикантові, мені було не­важко обрамити закінчене полотно. Як ви вже знаєте, на жаль, воно не було підписане автором, не було датоване і не виконувалось на широкій аудиторії. Я розумів, що для професіоналів воно теж стане відкриттям. І я спро­бував. Я почав виконувати реквієм на своїх концертах, не стверджуючи, але й не відмовляючись від його автор­ства. Успіх був неймовірний. Я пам'ятаю, як майже весь партер подався до сцени, кілька меломанів навіть звали­лися з бельетажу. Мене винесли на руках... Ви можете сказати, що перед чесною людиною безсила спокуса негідної слави. Але так завжди думаєш, коли не вкусив тієї спокуси. Всі фахівці визнали повний і безперечний успіх.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.