Олександр Жовна. Партитура на могильному камені - Page 5

Я й справді був вдячний сестрі, що потрапив до фліге­ля, але коли вона зачинила за собою двері, я закляк і роз­губився.

Композитор сидів на ліжку і дивився мені просто в очі. Мовчанка затягувалась. Врешті я покашляв і запи­тав, як його стан. Композитор мовчав і продовжував пильно вивчати моє обличчя.

-      Так чи інакше, це входить до моїх обов'язків, - чо­мусь, ніби виправдовуючись, заговорив я знову.

У кімнаті, як і раніше, панувала тиша. Композитор продовжував дивитися мені в очі, не зронюючи жодного слова. Разом з тим я не помічав у його очах явних ознак божевілля. Тепер я остаточно розгубився.

-      Марк Аврелій... - почувся раптом тихий приглуше­ний голос. - Будь-яка людина, котра з гнівом та розлю­ченням зустрічає випробування свого життя, схожа на свиню, яка борсається і вищить, коли її тягнуть до бойні. Згадай, що своєрідна особливість мислячої істоти - вільне підкорення своїй долі, а не ганебна боротьба з нею, притаманна тваринам.

Він піднявся з ліжка, зазирнув у вікно. Далі прочинив двері і, схоже, переконавшись, що ніхто не підслуховує нас, пошепки, дуже тихо заговорив, наближуючись май-4 же впритул до мого обличчя:

Тепер його немає, але... він завжди біля мене. Віри­те, не залишає мене ні на день. Всі вважають це бо­жевіллям. Мені ніхто не вірить. Я вам скажу, молодий чоловіче... Скажу вам... Як ви гадаєте, є те божевіллям, коли біля однієї людини відбувається те, чого нема біля більшості інших? Чи то є доказом божевілля? Цілком ні, скажу я вам, хіба що тільки доказ примітивності людсь­кого розуміння природи. Так-так... Знаєте, - він знову тривожно визирнув за двері, - я міг би вже давно покінчити з собою, повіситись, зарізатись, я доведений до потрібного стану, і у мене більше можливостей, ніж у бідолахи футболіста. Але, молодий чоловіче, я не відчу­ваю поки за собою такого права, а тому судіть самі: бо­жевілля у мене не настільки багато, щоб його стало до­статньо для самогубства. Ви, звичайно, пам'ятаєте Аврелія, «вільне підкорення, а не ганебна боротьба...» Ви розумієте мене... Я знаю напевне, не даремно ж ви тут з'явились.

Композитор раптом різко замовк і знову сів на ліжко.

- Тш-ш-ш, - застеріг він мене, притискуючи до рота палець, - я ж вам говорив: він не залишає мене ні на день. Але коли його довго не буде, я розповім вам усе. Зараз я в його волі... Лікарі називають те більш про­заїчно - криза, депресія чи збуджений стан головного мозку. Криза мине, коли він залишить мене, вірніше... тобто, по-вашому, він зникне, коли скінчиться криза. - Мені здалось, губи його скривились у посмішку. - Про­те, не будемо з цього ладнати каламбурів, все це набага­то серйозніше, молодий чоловіче. Вибачте мені тепер. Коли я буду вільний, то дам вам знати. Вибачте мені те­пер. Тільки не говоріть нікому нічого. Дуже вас прошу, мені обридли ліки.

Згодом я стояв на подвір'ї у повній розгубленості.

Я чомусь ніяк не міг з'ясувати й розібратись, чи й справді все так було, як сталося, чи реально існував тут Лейбович - відомий композитор, і що хвилину тому він говорив зі мною. Лейбович... Справді-таки Лейбович, я сам бачив платівки з його іменем. Але чому він знахо­диться один і саме у флігелі, подалі від решти? Адже те­пер, по суті, вони всі рівні. І нарешті, чому Раков забув сказати про нього? Здавалося, щось дивне, майже загад­кове, крилося за всіма цими питаннями. Пригадалась розповідь старого Арсенія, але те ще більше покрило особу композитора і теперішнє його місцеперебування таємницею. Аномалія психіки була начебто фактом, але, розмірковуючи над тим, що він повідомив мені, я відзна­чив: балаканина хворого не була такою вже й безглуз­дою. Зізнатися ж чесно, він по-справжньому заінтригу­вав мене тим, що сказав у кінці: «Я дам вам знати», «Скінчиться криза і я дам вам знати», «Я розповім вам усе». Що він мав на увазі і що збирається розповідати мені? Безперечно, то була культурна високоосвічена лю­дина, яку, можливо, знали не лише на його батьківщині, і мені було справді цікаво почути його думки, хай навіть у теперішньому його стані. Тієї ночі я довго не міг засну­ти і совався з боку на бік, здається, поки не засіріло за вікном. Зрештою, сон усе ж зморив мене, і я проспав на роботу. Хоча така ситуація була досить відносною, адже і робота, і дім були тут єдиним цілим. І все ж при зустрічі Федір Михайлович зробив мені зауваження і просив ура­хувати. Цікаво, знав він про мою розмову з сестрою і візит до флігеля? Так чи інакше, мені здавалося, Раков бум чимось невдоволений. Але думки мої тепер більше займало інше. Тепер я кожного разу намагався зробититак, щоб частіше бути перед вікном Лейбовича. Не­помітно я зазирав туди, але композитора не бачив. Мож­ливо, в той час він лежав у ліжку. До вечора мені так і не вдалося нічого розгледіти. Наступного дня повторило­ся майже те ж саме, і я навіть трохи засмутився.

На третій день уранці (була неділя), я вийшов до Ар- сенія, що підрізав кущики.

-    Доброго ранку, - побажав я старому.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.