Старий глянув спочатку на мене, потім на флігель.
- А ти хіба з ним і досі не знайомий?
- Вперше бачу.
- Композитор... - якось невиразно мовив Арсеній, - ні, справжній, - вже переконливіше додав він, - кажуть, знаменитий був. У Києві жив, а родом сам з наших місць начеб. Лебединський. Кажуть ще, вони з нашим головним колись чи то приятелювали, чи то в одній школі учились. Ще кажуть, - Арсеній озирнувся і заговорив чомусь пошепки, - кажуть, що дружина Ракова, щоб їй... після весілля втекла до того композитора і поїхала ж таки з ним чи до Італії, чи то до Німеччини. А потім композитор той з глузду з'їхав. Тепер у нас.
Арсеній сплюнув і, певно, на все те потис плечима. Я замислився. То була несподівана новина. І як я раніше не поцікавився, для чого служить флігель? Але чому Раков навіть не згадав про нього? Я відчув, як у мені прокидається жагуче бажання - будь-що дізнатися все про дивного композитора, і я вирішив при першій же нагоді потрапити до флігеля.
- Як його прізвище? Композитора.
- А Бог його зна, - байдуже відізвався Арсеній, - композитор та й годі.
Тієї ж миті я зіскочив з лави і негайно кинувся на штурм сестри.
- Хто знаходиться у флігелі? - запитав я, переступивши поріг медпункту.
Сестра, як мені здалося, ніби якось знітилась і , відповіла трохи розгублено:
- Лейбович, Лейбович-Сарський... Шизофренія з маніакальними ускладненнями. А що трапилося? ,
- Просто. Чому я про це досі не знаю? Це що - таємниця? Чому головний лікар нічого не говорив про флігель?
Сестра схвильовано дивилася на моє обличчя: очевидно, воно було не таким, як завжди.
- Можливо, Федір Михайлович просто забув це зробити. У нього багато справ, - не зовсім переконливо зауважила вона, - якщо хочете, я можу провести вас до хворого. То не є таємницею.
- Так, хочу і, якщо можна, тепер, - не вгавав я. ,
Сестра кивнула на знак згоди головою і пішла вперед.
Я подався за нею.
Дорогою я дізнався, що Лейбович живе у кімнаті один (мале приміщення), має вільний вихід, і що особливістю його нав'язливої ідеї є те, що до нього нібито являється монах, який хоче його знищити. «Майже за Чеховим», - подумалось мені тоді.
Композитор сидів на ліжку, підперши голову долонями. Очевидно, голився він останнього разу днів зо два тому. Сива щетина покривала його смагляве обличчя. Виглядав він, як здавалося на перший погляд, не набагато молодшим за Арсенія.
Доброго дня, Казимире Івановичу. Це наш молодийлікар. Буде у нас цілий рік. Хотів з вами познайомитись. Якщо я вам більше не потрібна, я піду, - звернулась вона до мене.
- Так-так, вдячний вам дуже, - чомусь схвильовано відповів я.
