Олександр Жовна. Партитура на могильному камені - Page 11

«Грається він зі мною, чи що?» - думав я. Але Лейбович зблід так, що я схвилювався. «Не вистачало того, щоб він тут сконав». Я взяв композитора під руку, і ми пома­лу рушили.

Дощ посилився, і доки ми опинились біля воріт лікарні, обоє промокли до нитки. Намагаючись, щоб нас ніхто не помітив, з такою ж обережністю я провів Лейбовича до флігеля.

Вже зовсім пізно увечері на територію заїхав «Моск­вич». У вікно своєї кімнати я бачив, як Раков незграбно вийшов з нього і, похитуючись, побрів до своєї кімнати.

Дощ не вгавав майже до самого ранку, і наступного дня на подвір'ї монастиря блищали великі калюжі. Арсеній ходив з мітлою і зганяв воду з брукованих доріжок. Повітря ж навколо було свіжим і прозорим. То був дру­гий тиждень мого перебування у лікарні.

Минуло кілька днів. Ми знову ж таки сиділи з Арсенієм на лавці, коли десь над лісовою дорогою застре­котіла сорока, з дзвіниці злетіло вороння і біля воріт зу­пинився білий «Мерседес». Певно, білий колір приваб­лював її більше, ніж інші, а може, через те, що він пасу­вав до її розкішного автомобіля, так чи інакше, але й сьогодні на ній було таке ж сліпучо-біле вбрання. Вона привіталася до нас і пішла до дверей Ракова.

- Хто зна, що у них за життя таке... До одного хо­дить, до другого ходить... - Арсеній сплюнув.

Я хотів сказати Арсенію, що життя взагалі дуже складне і розібратися у людських стосунках буває іноді непросто, але, поглянувши на його старе, у зморшках, обличчя, навіть засоромився.

Минуло з півгодини. Небо над нами прояснилось, і подвір'я наповнилось сонцем. І раптом ми дружно озир­нулись, тому що почули, як з гуркотом розчинилися двері позаду. Вона майже збігла на доріжку і, притиску­ючи обидві руки до грудей, швидкою ходою пройшла ловз наші лави. Волосся її було розхристаним, скуйов­дженим. Я встиг помітити, що плаття на грудях, які вона намагалася приховати руками, було розірване. Після то­го, як «Мерседес» від'їхав, ми перезирнулись, і Арсеній багатозначно надув губи. Про те, що скоїлось там, за дверима кабінету головного лікаря, можна було тільки здогадуватись.

Після того кілька днів Раков ходив роздратованим, із похмурим обличчям, а одного дня я знову зіткнувся з ним, коли він виходив з палати Лангера, і відчув його во­вчий погляд.

У природі з кожним днем все більше відчувалося на­ближення зими. Скоро з груші, під якою стояла лава, злетів останній листок. А одного ранку, коли я проки­нувся, то побачив у вікно, що монастирське подвір'я бу­ло вкрите першим снігом.

Майже вся зима була морозною і сніжною. Здається, за весь час сніг так ні разу й не танув, а тільки сипав кожного дня, і Арсенію частенько доводилось прокидати лопатою стежки. Зима тимчасово скувала не лише на­вколишню природу, а, здається, й людські душі, що меш­кали в монастирських келіях. Раков майже не покидав лікарні, і я всього кілька разів бачився з композитором. Так минали три довгих зимових місяці.

Весна настала зненацька. Вночі, коли ще всі спали, південний вітер приніс тепло, і тому вранці всі були приємно здивовані, коли почули за вікном дуже дзвінку й рясну капіж. Згодом трохи стали відтавати й людські серця. Знов на подвір'ї замайорів «Москвич» з червони­ми хрестиками, і Раков відновив свої поїздки до містеч­ка. Я ж таким чином мав більше можливості бачитися з Лейбовичем.

Одного разу, коли я зайшов до композитора, то не­сподівано зіткнувся у дверях з божевільним Лангером, що покидав флігель.

-    Він що, буває у вас? Я його не бачив раніше, - запи­тав я у композитора.

-     А чому б ні? - задумано відповів Лейбович. - Адже ми тут не у в'язниці... Нещасний старий. Прийде, по­стоїть. Мовчить, дивиться в очі, як собача, далі усміхнеться дикувато і піде геть. Він серйозно хворий, це видно по очах. У них божевілля... Хоча всі ми тут од­ного поля ягоди. І все ж, я вам скажу, неймовірно, але мені тут добре... - Лейбович раптом якось різко пожва­вився, ніби тільки тепер упізнав мене. - Тут я маю мож­ливість думати, міркувати над чим завгодно, і ніхто мені не заважає... Прошу, сідайте, будь ласка, я хочу дещо розповісти вам, я дуже радий вам... Я довго мислив над тим, яка саме природа того феномену, що відбувається зі мною, вірніше, біля мене, у межах мого світоспоглядан­ня, що не доступне іншим. Ви мене обов'язково зро­зумієте. Пригадайте, інколи бувають хвилини, очевидно, в житті кожного, коли ситуація, яка з ним відбувається чи має відбутися, знайома йому до найдрібніших дета­лей. Чому так? Ви ніколи не задумувались над тим? Я довго намагався з'ясувати, в чому тут суть. Виявляється, вона проста, як і все велике. Наша світобудова працює за принципом запису і відтворення, тобто повторення, про­тотип всесвіту, на зразок того, як працює магнітофон.

-  Відбувається звичайний запис плівки, і все наступне життя іде за звичайнісінькою фонограмою. Це дуже просто, але ніхто про це не здогадується, як часто буває на суто комерційних концертах. Душа ж, як відомо, зна­ходиться поза часом і простором. На неї не діє ніщо, і во­на може дістатись будь-якого виміру у просторах всесвіту, потрапити в будь-яку точку часу і дістати яку завгодно інформацію, тому що для неї час існує в роз­горнутому вигляді. Близькі душі, які давно звільнились від своїх матеріальних шкаралуп, інколи попереджають свої родинні основи, з якими зв'язані за генотипом, тоб­то й нас із вами - живих людей. Тоді іноді ми ніби про­гнозуємо, передбачаємо майбутнє, насправді ж сприй­маємо, по суті, ланку фонограми, якій вільно підко­ряємось. Але головне те, що ми всі живемо поряд з існу­ючими нематеріальними основами, розумієте? Вони жи­вуть навколо нас, але ми їх не сприймаємо. Зі мною ж відбулося незвичайне. Ображена душа в пориві обурення і гніву матеріалізувалась, але тільки для мене, розумієте, тобто запис свого минулого матеріального існування во­на вклала тільки у мій відтворювач - мою підкірку. Тепер ви розумієте, чому тільки я один і більше ніхто не ба­чить монаха. Якби ви тільки знали, яка сильна штука те­орія відносності! Вона володіє всією світобудовою. Ве­лика голова Ейнштейн. Знаєте, я підрахував, виходячи з цієї теорії, - від народження Христа, там, у безкінечно­му просторі, минуло не більше хвилини, розумієте, якась тисячна, а тут на Землі пройшли віки з війнами, катастрофами, мільярдами народжень і смертей... Як вам сказати, життя у часі - це як полум'я. Матеріальне життя - це те полум'я, яке обігріває абсолютний дух.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.