«Грається він зі мною, чи що?» - думав я. Але Лейбович зблід так, що я схвилювався. «Не вистачало того, щоб він тут сконав». Я взяв композитора під руку, і ми помалу рушили.
Дощ посилився, і доки ми опинились біля воріт лікарні, обоє промокли до нитки. Намагаючись, щоб нас ніхто не помітив, з такою ж обережністю я провів Лейбовича до флігеля.
Вже зовсім пізно увечері на територію заїхав «Москвич». У вікно своєї кімнати я бачив, як Раков незграбно вийшов з нього і, похитуючись, побрів до своєї кімнати.
Дощ не вгавав майже до самого ранку, і наступного дня на подвір'ї монастиря блищали великі калюжі. Арсеній ходив з мітлою і зганяв воду з брукованих доріжок. Повітря ж навколо було свіжим і прозорим. То був другий тиждень мого перебування у лікарні.
Минуло кілька днів. Ми знову ж таки сиділи з Арсенієм на лавці, коли десь над лісовою дорогою застрекотіла сорока, з дзвіниці злетіло вороння і біля воріт зупинився білий «Мерседес». Певно, білий колір приваблював її більше, ніж інші, а може, через те, що він пасував до її розкішного автомобіля, так чи інакше, але й сьогодні на ній було таке ж сліпучо-біле вбрання. Вона привіталася до нас і пішла до дверей Ракова.
- Хто зна, що у них за життя таке... До одного ходить, до другого ходить... - Арсеній сплюнув.
Я хотів сказати Арсенію, що життя взагалі дуже складне і розібратися у людських стосунках буває іноді непросто, але, поглянувши на його старе, у зморшках, обличчя, навіть засоромився.
Минуло з півгодини. Небо над нами прояснилось, і подвір'я наповнилось сонцем. І раптом ми дружно озирнулись, тому що почули, як з гуркотом розчинилися двері позаду. Вона майже збігла на доріжку і, притискуючи обидві руки до грудей, швидкою ходою пройшла ловз наші лави. Волосся її було розхристаним, скуйовдженим. Я встиг помітити, що плаття на грудях, які вона намагалася приховати руками, було розірване. Після того, як «Мерседес» від'їхав, ми перезирнулись, і Арсеній багатозначно надув губи. Про те, що скоїлось там, за дверима кабінету головного лікаря, можна було тільки здогадуватись.
Після того кілька днів Раков ходив роздратованим, із похмурим обличчям, а одного дня я знову зіткнувся з ним, коли він виходив з палати Лангера, і відчув його вовчий погляд.
У природі з кожним днем все більше відчувалося наближення зими. Скоро з груші, під якою стояла лава, злетів останній листок. А одного ранку, коли я прокинувся, то побачив у вікно, що монастирське подвір'я було вкрите першим снігом.
Майже вся зима була морозною і сніжною. Здається, за весь час сніг так ні разу й не танув, а тільки сипав кожного дня, і Арсенію частенько доводилось прокидати лопатою стежки. Зима тимчасово скувала не лише навколишню природу, а, здається, й людські душі, що мешкали в монастирських келіях. Раков майже не покидав лікарні, і я всього кілька разів бачився з композитором. Так минали три довгих зимових місяці.
Весна настала зненацька. Вночі, коли ще всі спали, південний вітер приніс тепло, і тому вранці всі були приємно здивовані, коли почули за вікном дуже дзвінку й рясну капіж. Згодом трохи стали відтавати й людські серця. Знов на подвір'ї замайорів «Москвич» з червоними хрестиками, і Раков відновив свої поїздки до містечка. Я ж таким чином мав більше можливості бачитися з Лейбовичем.
Одного разу, коли я зайшов до композитора, то несподівано зіткнувся у дверях з божевільним Лангером, що покидав флігель.
- Він що, буває у вас? Я його не бачив раніше, - запитав я у композитора.
- А чому б ні? - задумано відповів Лейбович. - Адже ми тут не у в'язниці... Нещасний старий. Прийде, постоїть. Мовчить, дивиться в очі, як собача, далі усміхнеться дикувато і піде геть. Він серйозно хворий, це видно по очах. У них божевілля... Хоча всі ми тут одного поля ягоди. І все ж, я вам скажу, неймовірно, але мені тут добре... - Лейбович раптом якось різко пожвавився, ніби тільки тепер упізнав мене. - Тут я маю можливість думати, міркувати над чим завгодно, і ніхто мені не заважає... Прошу, сідайте, будь ласка, я хочу дещо розповісти вам, я дуже радий вам... Я довго мислив над тим, яка саме природа того феномену, що відбувається зі мною, вірніше, біля мене, у межах мого світоспоглядання, що не доступне іншим. Ви мене обов'язково зрозумієте. Пригадайте, інколи бувають хвилини, очевидно, в житті кожного, коли ситуація, яка з ним відбувається чи має відбутися, знайома йому до найдрібніших деталей. Чому так? Ви ніколи не задумувались над тим? Я довго намагався з'ясувати, в чому тут суть. Виявляється, вона проста, як і все велике. Наша світобудова працює за принципом запису і відтворення, тобто повторення, прототип всесвіту, на зразок того, як працює магнітофон.
- Відбувається звичайний запис плівки, і все наступне життя іде за звичайнісінькою фонограмою. Це дуже просто, але ніхто про це не здогадується, як часто буває на суто комерційних концертах. Душа ж, як відомо, знаходиться поза часом і простором. На неї не діє ніщо, і вона може дістатись будь-якого виміру у просторах всесвіту, потрапити в будь-яку точку часу і дістати яку завгодно інформацію, тому що для неї час існує в розгорнутому вигляді. Близькі душі, які давно звільнились від своїх матеріальних шкаралуп, інколи попереджають свої родинні основи, з якими зв'язані за генотипом, тобто й нас із вами - живих людей. Тоді іноді ми ніби прогнозуємо, передбачаємо майбутнє, насправді ж сприймаємо, по суті, ланку фонограми, якій вільно підкоряємось. Але головне те, що ми всі живемо поряд з існуючими нематеріальними основами, розумієте? Вони живуть навколо нас, але ми їх не сприймаємо. Зі мною ж відбулося незвичайне. Ображена душа в пориві обурення і гніву матеріалізувалась, але тільки для мене, розумієте, тобто запис свого минулого матеріального існування вона вклала тільки у мій відтворювач - мою підкірку. Тепер ви розумієте, чому тільки я один і більше ніхто не бачить монаха. Якби ви тільки знали, яка сильна штука теорія відносності! Вона володіє всією світобудовою. Велика голова Ейнштейн. Знаєте, я підрахував, виходячи з цієї теорії, - від народження Христа, там, у безкінечному просторі, минуло не більше хвилини, розумієте, якась тисячна, а тут на Землі пройшли віки з війнами, катастрофами, мільярдами народжень і смертей... Як вам сказати, життя у часі - це як полум'я. Матеріальне життя - це те полум'я, яке обігріває абсолютний дух.
