- Від'їжджати звідси найкраще на таксі. До райцентру, там вокзал. Таксі слід замовляти по телефону. - Очевидно, він помітив мою розгубленість і, мляво кліпнувши вовчими очима, додав: - Інформація, яка перш за все цікавить тих, хто з'являється у цих місцях.
Певно, я знітився, і все ж, відчуваючи тремтіння у голосі, відповів, що приїхав сюди не для того і таке інше.
Із завтрашнього дня ви зміните думку, і всі ваші бажання будуть пов'язані саме з цією інформацією, - сухо, як мені здалося, навіть грубо відповів він.
І я з першої зустрічі відчув неприязнь до цього похмурого чоловіка. Мені хотілося теж відповісти йому грубістю і покинути цей прокурений кабінет. Але тоді я змовчав.
- Що ж... - сказав він байдуже і посміхнувся. Потім мовчки витяг цигарку і запалив. Робив він це повільно, статечно, навіть в'яло, але мені все ж здалось, що у руках тих крилася якась нервовість, і руки його готові були кожної миті стиснутись у кулаки, ставши безжалісною нищівною силою.
- Кудін В.Є., - прочитав він, беручи один із зошитів, що лежали на столі. - Щоденник спостережень. Між іншим, відомий футболіст досить знаменитого клубу, грав за київське «Динамо», у напівзахисті, мабуть, чули. Тепер не футболіст і навіть не людина. Ось що про нього пишуть тепер: маніакально-депресивний психоз із епілепсією... потребує особливого нагляду... часті спроби самогубства, як правило, перерізає вени в будь-яких умовах і всім, що потрапляє під руки... Ну, і тому подібне.
Він відклав зошит, затягся цигаркою і випустив хмарку сивого диму. Потім став дивитись у вікно і, ніби забувшись, мовив:
Дані явно застарілі. Звички пускати собі кров великий півзахисник тепер позбавлений. Причина? Відсутність кінцівок. Унаслідок значного обмороження та прогресуючої гангрени - ноги й руки ампутовано. Від півзахисника залишилась невеличка лялька. Знаєте, іноді діти, пустуючи, відривають своїм лялькам руки й ноги.
Він говорив повільно, дивлячись у вікно, і було схоже, що в ту хвилину він думав про щось зовсім інше і навіть не чув своїх слів. Потім різко повернув очі у мій бік, і я знову не витримав його погляду. Головний лікар знову затягся цигаркою, і, взявши ще одного зошита, продовжував читати.
- Лангер Яків Аврамович... Ще один представник чистого маніакально-депресивного психозу. Переконаний, що прийшов у цей світ із однією метою - довести до кінця справу Ірода. А саме: відрубати голову Іоанну Предтечі. Так-так. Нікому іншому, бо ж свого часу безтолкові Іродові слуги, виявляється, помилково відтяли голову не Іоаннові, а зовсім іншому. Тим часом, справжній Іоанн зумів утекти з темниці і понині ходить серед людей. Отож завдання Якова Аврамовича Лангера, розуміється, віднайти втікача і здійснити призначену кару, тим самим привести хід історії у належні рамки. Хтозна, можливо, саме ви виявитесь нерозпізнаним Предтечею. Визначати буде сам кат.
Федір Михайлович криво усміхнувся, і між нами остаточно постала стіна взаємонеприязні. Він продовжував брати зі столу зошити, зачитував прізвища, відкидав зошит і цитував по пам'яті діагноз, звички, особливості характеру кожного хворого, як і до цього, так мені здавалось, навмисне згущуючи фарби. Але я вже не хотів чути його голос, я тепер сам дивився у вікно, намагаючись не прислухатися.
...шизофренія з порушенням соматичної сфери. Кожного ранку знаходить на подвір'ї і стінах сліди від мокасин апачів. Знає, де сховано золото стародавнього племені, але нікому про це не говорить. Запеклий ворог блідолицих. Так що й з цим будьте обережні.
Мені вже не хотілося не тільки слухати, але й бачити цього неприємного чоловіка. Мене ображали і дратували його скептицизм і зверхні жарти. Я втупився у сизий дим, що плив від його цигарки, і у мене й справді з першого ж дня почало з'являтись бажання покинути це місце. І все ж це ніяк не узгоджувалось із почуттям самочесті та з моїми намірами. Отож, зібравшись з духом, я вирішив будь-що довести цьому вовкові, що я не хлопчик і не ганчірка, об яку можна витерти брудні черевики. Візьму і тепер же скажу йому в очі все, що думаю.
- Ну що ж, давайте свої папери, - несподівано почув я і схаменувся, - очевидно, чимось сповна насолили начальству?
- З чого ви взяли?
- У таку глушину даремно не пошлють.
- Я приїхав не за розподілом, а за власним бажанням, таким було моє право, - зрадівши нагоді, рішуче відповів я і, хоча не дивився в його бік, відчув, як він знову затягся цигаркою й крізь пелену диму уважно вдивлявся в моє обличчя.
