Вже зовсім посвітліло синє місячне світло, що лилось з вікна, і зовсім прояснилося в темній келії, коли Пилипок відклав щітку. З маленької дощечки на нього дивився той самий безбородий чоловік зі скринькою в руках, якого звали Пантелеймоном, і він був намальований його власними руками. Так хороше й приємно на душі у Пилипка, здається, не було ніколи. Йому захотілось розбудити братів-монахів і показати їм те, що він сам власноручно намалював і яким красивим вийшов його Пантелеймон. Але іншою була його мета. Не для того не спав він цієї ночі. Він тихо навшпиньки пройшов до своєї постелі, поклав під неї дощечку, ліг і зразу ж заснув.
- Прокинувся Пилипок, коли монахи вже повернулися з церкви.
- Здоровий, ти, хлопче, виявляється, поспати. - сказав Афанасій, дивлячись на Михайла, - і сніг не відкидав учора, а спить, наче б цілий день тільки й робив, що лопатою вимахував.
Монахи посміхнулися.
- Нічого, - лагідно мовив Михайло, - у твоєму віці поспати не гріх. Більший виростеш.
Вони обоє поплескали Пилипка по потилиці, і Пилипкові стало радісно на серці.
Сьогоднішній день теж тягнувся так довго, як ніякий інший, відколи Пилипок став жителем монастиря.
Увечері, помолившись з братами на сон прийдешній, Пилипок ліг у свою постелю. А коли в келії почулося сонне сопіння, він піднявся. Тихо, без жодного шереху, натяг він на себе свою довгу темну одежину, запхав за пазуху святого Пантелеймона і, відсунувши на дверях засув, вийшов з келії.
Віконце, за яким світилося тьмяне світло, майже повністю затяглося морозом, і тільки біля самої рами, де, певно, виходило тепле повітря, залишилась невелика смужка прозорого скла. Пилипок притулився щокою до шиби. Як і тоді, біля постелі, на якій лежала хвора дівчинка, стояв підсвічник з двома свічками, але тепер горіла лише одна. Дівчинка спала. Пилипок похукав на шибу, вона затуманилась, і смужка біля рами трохи збільшилась. Пилипок подмухав ще і ще, і біля смужки утворилась невеличка прозора пляма. Пилипок запхав за пазуху почервонілу руку і витяг маленьку дощечку. Він поглянув на свого святого і тихо, майже пошепки, мовив до нього:
- Допоможи їй одужати. Ти сильний. Ти все можеш, - Пилипок перехрестився і приклав обличчя святого до прозорої плями на шибі.
- Вона не може тебе просити. Але я помолюся тобі за неї. А ти допоможи їй.
Пилипок притискав до шиби маленьку дощечку, дивився крізь смужку на хвору дівчинку, що спала, і не чув ні холоду, ні морозу, що щипав його за обличчя, кусав затерплі почервонілі пальці, що відчайдушно вчепилися за дощечку із святим. А дівчинка спала. Спала і зовсім не підозрювала, що десь там, за вікном келії, на холоді, серед темної зимової ночі, стоїть навшпиньки її одноліток, якого так захопили її великі сумні очі.
Минув ще один день. А коли настала ніч, то знову в синіх сутінках стежка пролягла перед Пилипком до вікна, де блимало тьмяне світло.
Пилипок роздмухав у шибі невелику пляму і притис до неї святого. Потім, намагаючись витягнутись якнайвище, прикипів очима до прозорої смужки. Дівчинка спала. Ледь тремтів язичок свічки на великому підсвічнику. Пилипок дивився на сплячу і знову тихо прохав свого святого:
- Допоможи їй... Ти можеш... Ти сильний...
В якусь мить очі дівчинки відкрилися, і вона поглянула на вікно, але тут же повільно закрила їх і продовжувала спати. Пилипок навіть налякався, коли побачив ті голубі очі. Щось гаряче спалахнуло в його маленьких грудях і підкотило до горла. Йому було так радісно.
Коли Пилипок лягав у свою постіль, йому здалося, що знову якесь тепло з'явилося в його грудях і прокотилося до голови.
Ніхто з братів, здавалось, не підозрював про його нічні пригоди.
Наступного дня мороз послаб, а надвечір пішов мокрий сніг.
І знову Пилипок відчув тепло у грудях, яке, здавалось, розходилось по всьому тілу. Мокрий сніг з дощем ліпив Пилипкові по обличчю, засліплював очі, від нього пашіли руки, але Пилипок і сьогодні стояв біля її віконця. Цієї ночі майже вся шиба була прозора, мереживо відтало і сповзло донизу. Тепер Пилипкові було видно майже все, що було в келії. Він знову перехрестився і приклав дощечку до вікна. Обличчя дівчинки сьогодні, здавалось, якось посвітліло, стало не таким сумним. Вона одужувала. І враз дівчинка знову розплющила очі і подивилась на вікно. Жар, що сидів у Пилипкових грудях, миттю розбігся по всьому тілу, наповнив голову, і Пилипкові здалося, що в нього запалали вуха. Дівчинка дивилася на Пилипка, що притискав до шиби ікону, і не закривала очей. Вони дивились один на одного і бачили одне одного. Її великі голубі очі ледь звузились, і обличчя дівчинки посміхнулося. Потім вона знову заплющила очі й заснула.