Коли Олена ступила у пекельний Київ для роботи у Спілці письменників, - чулася щасливою. Дорога самопожертви не лякала. Мужньо била в свої "Літав- ри" голосом правди в самісіньке вухо німецьким забродам. У мене дні бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим законам, І тиснуть в серце вогняну печать, 1 значать все не сірим, а червоним. І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть - не зимне умирання.
Голос боротьби (2). Де ви,скептики? Чи залишає право на сумніви в людині така поезія? Це ж, як і в Лесі, - мужність через край, коротке, але яскраве, як спалах зорі, життя.
Голос скептика (1). Не хочеться вірити, що майбутнім жінкам України довелося жертовно помирати. Та що дала б її одинока смерть? Безглуздя якесь. У таких умовах Україні потрібна була б масова жертовність, принаймні чоловіча. Та й, зрештою, від цих поезій ще далеко до справи.
Голос боротьби (2). Помиляєтесь. Україні потрібні були ми живі. Цінність людського життя в лавах ОУН була понад усе, але готовність віддати його за спільну справу набирала особливої ваги. Стосовно ж правди у віршах, то вірність собі й Батьківщині Олена довела останнім найяскравішим спалахом життя - героїчною смертю у Бабиному Яру від рук фашистів.
Голос обережності (2). А я не хочу цього розуміти. Олена мала можливість уникнути арешту того судного дня. Та й взагалі, чи не заважкий тягар, як на жіночі плечі? Освічена, інтелігентна, надзвичайно вродлива, вона повинна була жити і зберегти себе і свій дар для України ще на довгі роки.
Голос боротьби (2). Не забуваймо, цей шлях поетеса обрала сама, з відчуття власного обов'язку перед народом. В її записах читаємо: "Коли ми, поети, пишемо про відвагу, мужність, шляхетність і цими творами запалюємо на небезпеку інших, як можемо самі цього не робити? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила... як повинна була жити; коли ж сидітиму в безпечнім запіллі - це буде зрада мене самої." Олена Теліга залишила нам у спадок дві посмертно видані поетичні збірки: "Душа на сторожі" і "Прапори духа", що переповнені любов'ю до життя, наповнені вітром і сонцем, полум'ям і жагою дій, коханням і вірністю ідеалам, безкомпромісністю устремлінь.
Учениця. Не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роби спокійний і суворий, Не плутай душу у горіння тіла, Сховай свій біль. Зломи раптовий порив... Не лічу слів. Даю без міри ніжність. А може в цьому є й моя сміливість: ' Палити серце в хуртовині сніжній, Купати душу у холодній зливі. Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, - я тверда й сувора. О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог.
Голос боротьби (1). Так само й Леся завжди обирала найважчі - прямі дороги до заповітного. І жодної скидки на слабкість фізичну, казала всім, що недуга її гартує для більших випробувань. Розуміла, що справжній поет має бути гідним тих ідеалів, які проголошує. Закликаючи інших до бою, м&є вправно володіти своєю зброєю сам. І завжди відповідає за тих, кого зове.
Учениця від імені Лесі Українки.
На підтвердження цих думок хочу нагадати дорогі для мене рядки. Палкими блискавицями, мечами Хотіла б я вас виховать, слова! Щоб ви луну гірську будили, а не стогін, Щоб краяли, та не труїли серце, щоб піснею були, а не квилінням... Душа боротись буде до загину, Або загине, або переможе... Поет не боїться від ворога смерті, бо вільная пісня не може умерти. ... Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку? Хто наложив на мене обов'язок будити мертвих, тішити живих... Хто дав мені одваги меч двусічний? Хто наказав мені: не кидай зброї; не відступай, не падай, не томись? Чому ж я мушу слухати наказу ?.. Що ж не дає мені промовить просто: "Так, доле, ти міцніша, я корюся !" Чому на спогад сил покірних слів рука стискає невидиму зброю, а в серці крики бойові лунають?
Голос скептика (1). Але ж поряд з цими ми зустрічали багато сумних і навіть розпачливих віршів поетеси. У них чимало туги, ридань і навіть бажання заспівати "лебединую пісню собі". Сама плакала, читаючи ці твори. Причину таких настроїв зрозуміти не важко, але...
Голос боротьби (1). Хочете сказати, що Леся скочувалася до декадансу і це мало б знецінити її як борця за всенародні інтереси? Та перед тим згадайте: "Ні, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись"... "Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?" Це не просто бажання здолати фізичний біль, а жага самоутвердження духовно сильної особистості. У Лесі цей шлях не обходився без гірких роздумів. Адже більшість народу не підтримала її при житті, не розуміючи мистецтва вищої проби та шляхів вирішення своїх насущних проблем. А той благородний труд, що до нього поетеса так щиро докладала рук, дав відчутні плоди вже через кілька років по її смерті, коли Україна зробила першу велику спробу утвердитися в світі як самостійна держава після кількасотлітньої летаргії. Лесині поетичні збірки "На крилах пісень" та "Думи і мрії" стали програмою дій і криницею душі для волелюбних нащадків.
Учениця. Згинули мрії, і темрява слід їх накрила...
Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом
Полум'ям в'ють огненні широкії крила, -
Мрія новая літа надо мною орлом.
Мов зачарована, слухаю голос надземний:
"Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,
Поки зорею рожевою край твій
освітиться темний,
Треба шукати дороги тим людям, що
ходять в ярмі...
Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину, Знов повернуся у той занапащений край, Де, може, волі не буде мені до загину. Мріє новая, з тобою і там буде рай!"
Учитель. А тепер, шановні учасники діалогу, час перейти до ще одного дуже важливого питання. Проблема національної гідності, непримиренності до її приниження завжди була актуальною і чи не найболючішою у нас серед проблем загальнонародних. І було б дивно, якби такі володарки духу, як Леся Українка та О. Теліга, на неї не відгукнулися.
Голос боротьби (1). Сповненою гідності українкою з високо піднятим чолом ішла у світ невгамовна Леся і такими ж хотіла бачити своїх земляків. На жаль, її рідний народ, таврований царизмом як "меншовартісний", не раз знаходив вияв цьому назвиську. Готовність самих українців зрадити самих себе, високу ідею, однодумців обурював, кликав до пристрасних слів, що, мов затруєні стріли, вражали свідомість духовного раба, ворушачи там злежалі рештки українського "Я".
(Сцена з драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня").
Оксана. Дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїні! Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні, - ' тепер, як "втихомирилось", ти їдеш туди ясного сонця заживати, що не дістали руки загребущі, та гаєм недопаленим втішатись. На пожарині хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крові? Ти тепер картаєш... А як сама мені колись казала, що ти прийняти можеш тільки руку, від крові чисту? Правда, я казала... Ми варті одне одного.., дай руку!
От, здається, руки чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш?.. Ти, Оксано, вмієш зарізати словами без ножа. Та тільки се я вмію, більш нічого... Та пожалій себе й мене хоч трохи! Занадто я жаліла... В тім і горе... Якби я мала силу не жаліти, то вирвались би геть з сії кормиги - і ти б ослобонився від іржі...
