Неповторність творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку. Водночас він іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання, і бажав своєму молодшому побратимові "приємної забави". У двадцятих роках літературознавець П. Филипович відводить Олесеві найвидатніше місце серед поетів свого покоління, хоча відзначає, що історичне призначення його як митця "було саме таке, щоб "все життя збиратись тільки жити" та щоб замість них "повстав великий раб в кайданах" і справді почав жити".
Олександр Олесь є зачинателем жанру романсової лірики в українській літературі. Навіть інтимна лірика Олеся, як правило, якщо не спалах думки й почуття, то принаймні тонка і сумлінна праця майстра.
Олесь - природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому "з журбою радість обнялась", не чужий сучасному читачеві.
Датований 1906 роком вірш "З журбою радість обнялась" складається всього з двох строф, в яких визначене поетичне кредо Олеся. Образ журби з радістю в обіймах наводить на думку, що не буває радості без журби, так, як і журби без радості. Напевно, життя - це химерне сплетіння болю, туги з любов'ю і щастям. Хіба б могла людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль? У мистецтві, як і в житті, немає "білішого" і "чорного". Від того, як складається життя митця, залежить Настроєва тональність його творчості.
Олесь висловив думку про те, що він і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Може, творчість народжується зі страждання і стає джерелом розради для багатьох людей, які шукають відповіді на болючі для себе питання? Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трапи, квіти... А сльози ще тремтять на них.
У поезії "Слово рідне! Орле скутий!.." Олесь не оспівує слово, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку, сонцем. Сонце і меч - знову протилежні символи. Слово, як і життя, в розумінні Олеся, - це єдність протилежностей. Це скутий Орел, співочий і забутий грім. На початку вірша Олесь з болем констатує, що рідне слово кинуте на сміх чужинцям, його зреклися діти. Одначе вже в наступній строфі слово оживає і сміється в шумі дерев і музиці зір, в співі степів і реві Дніпра. В чому ж сила слова? Слово-меч захищає, стає в обороні рідної землі, а слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.
