Олександр Жовна. ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками - Page 5

12  травня

Навіщо все це сталося? Здається, попереду мене че­кає найстрашніше - крах, безодня. Я лічу години до дня весілля. Я стримую себе, щоб не написати Вам своєї адреси. Я знаю - це було б самовбивством мого весілля. Я розумію Ваш теперішній стан. Але ж нам обом не­легко. Простіть мені за все. Залишилося два дні. Я люблю Вас.

13  травня

Залишився один день. Хочеться кричати, тупотіти ногами і плакати. Мама не наважується чіпати мене. Завтра буду з червоними очима. Я все більше й більше не хочу бачити його. Перед очима наше купе. Скажіть Ви тоді: «Залишися, поїдемо, будь моєю», - і я пішла б за Вами на край світу.

Завтра зранку мене поведуть до шлюбу.

14  травня.

От і все. Очевидно, з часом, я звикну до цієї втрати і буду жити. Адже живуть люди без руки, без ноги, навіть сліпі. Мене все більше дратує мій супутник, який знає всю правду про Вас. Так, я сказала, що люб­лю Вас. А він погодився чекати і сподіватися, що все минеться. Дочекався, проте, не любові, а жалю. Адже він, по суті, ні в чому не винен, і бути щасливим - це йо­го право. Свої обов'язки господарки та куртизанки на­магаюсь виконувати. А справжнього кохання від мене ніхто не вимагає.

Прощайте.

Так несподівано і байдуже вона поставила крапку. Місток, який тримала лише вона, вона сама й знищила.

Поступово час робив свою справу, і пам'ять затума­нювалась іншими подіями, все глибше й глибше віддаля­ючи ніч в купе, світлий жіночий образ та почуття, пов'язані з ним.

Минули роки.

І от одного разу, виймаючи зі скриньки пошту, я рап­том побачив листа. А коли взяв його в руки, то відчув, як перехопило горло. Я розірвав конверт.

«Можете уявити мій стан. Не знаю, з чого почати, як звернутися. Здається, минула вічність. А Ви, як і раніше, продовжуєте бути поруч, іноді хвилювати. Можливо, час від часу це могло викликати у Вас триво­гу. Мені чомусь дуже хочеться вірити в це. Певно, через це й пишу тепер. І ще мені здається неправильним, ко­ли будь-яким нашим стосункам настане повне забут­тя. Очевидно, це було б просто дико. Те, що сталюся з нами, не може забутися. Для мене це були хвилини, да­ровані життям, які більше не повторюються. Згадую­чи той час, я переконуюсь, що народилась і була на цьо­му світі недаремно, що була щасливою, і тому, що це сталося, і тому, що цього могло не бути. Якби ми по­мерли, чи, точніше, не стало когось із нас - тоді роби­ти нічого, тоді все, як і має бути. Але ж і Ви, і я живі. Я не хочу, щоб між нами було ніщо. Я не хочу не знати ч Вашого смутку, Ваших радощів. Я також не хочу топи­ти в собі тугу і радість. Мені здається, ту ідеальну відповідність, що відбулася в природі (аз роками я вва­жаю саме так), гріх було б не підтримувати. Я не кажу про тілесні стосунки. Одного разу я уявила собі, що ми разом, і Ви чомусь стали чимось звичним, буденним, навіть побутовим, як стіл чи вікно. Не знаю, чому так. Я хочу, щоб крім звичайного повсякденного життя, у Вас і у мене було щось інше, вище, що могло б приноси­ти нам, бодай час від часу, бодай на відстані, те, що так незвичайно потривожило нас колись. Можливо, я помиляюся тепер щодо Ваших бажань та почуттів, адже минуло майже п'ять років - і все могло змінити­ся. Я навіть не знаю, чи не нашкоджу вам цим листом. Певно, у Вас теж сім'я. Але ж я ні в якому разі не хочу потривожити Вашого домашнього затишку. І все ж. Ми могли б писати одне одному інколи. Скажімо, напе­редодні великих свят, можливо, релігійних, або ж улюб­лених. Всі ці роки я сумую за Вашими листами, яких не було. Гідаю, і Вам, і мені зручніше було б одержувати листи до запитання.

Сподіваюся дуже і дуже тривожусь».

Я скінчив читати і ще довго не міг отямитися й повірити в те, що сталося. Здається, разом із цим листом до мене раптом повернулося все те, що сталося майже п'ять років тому. Я довго не міг вирішити, як бути. Я на­магався аналізувати, все виважити, але давно забуті по­чуття поступово огортали мене, і я все більше й більше потопав у спогадах.

Минуло майже два дні, перш ніж я взявся за перо.

«Знаю, що чекали і вже не чекаєте. Не подумайте, що вирішив випробувати Ваше терпіння. Просто, сам дуже довго чекав Ваших рядків, а ще більше - можливості спілкування, А коли дочекався, чомусь згас. Той зв'язок, що я так відчайдушно намагався втримати, обірвався. Порожньо і холодно. Я втратив з пам'яті риси Вашого обличчя і всі ті події. Я не міг пояснити собі, звідки з'явилась байдужість. Всі ці роки мені було непривітно й самотньо на душі. Незважаючи на те, що справді маю сім'ю, дружину, доньку. Можливо, чергова депресія, а можливо, невизначеність Вашого листа. Скільки разів я відповідав на Ваш лист і кожного разу по-іншому, то сумно, то сентиментально, то енергійно й категорично. І от сьогодні, вибравши дале­ко не кращий з них, пишу Вам. Думки і почуття не в ла­дах, тому пишу не зовсім те, чого хотілося б. Простіть. Відчуваю, що Вам холодно й самотньо. Знаю, що Вам нелегко на цьому світі. Суджу про це, то­му що не знайшов того розуміння і тут, у себе. Довело­ся все заштовхати, заховати якнайглибше, і лише при­гадуючи той час, проведений з Вами, відтаю, даю волю почуттям, мріям, спогадам. І важко зрозуміти, де ре­альність: те, що було і вже не повернеш, чи це те­перішнє життя? Здається, повернення в минуле вже нема. Лишається лише подякувати долі за ту не­повторну ніч. Щось назавжди втратилося за цей час, щось зламало нас, внесло нове, реальне і буденне, але таке далеке від тієї незабутньої казки.

Весь цей час я теж жив і тримався усвідомленням того, що було в моєму житті те, на що далеко не кож­ному таланить. То були хвилини неповторного стану, і я вдячний Вам за них.

Як довго сумував я за тією ніччю. Все навколо диха­ло Вами. Я шукав Вас у натовпі, на вулицях, на вокзалі. Якось забрів до маленької церкви, незнайомої менізовсім, і чогось чекав там. Мене не полишало відчуття, що Ви десь поруч. Але Ви не з'являлись.

Тепер Ваш лист - і незрозумілий холод в душі.

Чомусь весь час здається, що вік мій буде недовгим.

І все боявся за Вас. Все марилось, що Ви незду­жаєте, що Вам тяжко. Живіть довго і щасливо. Хай обходять Вас біди. Я беру їх на себе».

«Здається, то був стан народження. Скільки слів - і вони від Вас. Вашою рукою. Мабуть, навіть неважли­во, були б добрими вони, чи злими. Я їх тепер маю, я мо­жу їх читати, і це - патріарше причастя.

Я часто думаю: адже доля була в руках. Віддалась нам не пручаючись. Ніяких сумнівів у її істинності. Це було зрозуміло і розумові, й душі, і повна упевненість в непідробності та й неповторності почуття, що виник­ло. І, здається, ніщо не заважало, щоб усе збулося. Чо­му Ж треба було робити все навпаки? Навіщо приріка­ти себе на великомучення? Інколи, щоб заспокоїти се­бе, я доводжу, що вчинила (чи вчинили) великомудро, милосердно і бережно поставились до того, що зійшло на нас і зблизило. І для того, щоб зберегти це на­завжди, ми свідомо обірвали наші стосунки, аби не обірвати їх шлюбом. І що рішення наше виявилося вірним. Все лишилося живим і хвилюючим в пам'яті. Але чому у вірності такого ходу життя доводиться переконувати себе, щоб перебороти сум і тугу, які ніколи не стануть світлими? Очевидно, через те, що все, що я хочу довести собі, - брехня. І все частіш і частіш приходить думка, що ми обікрадені самі собою. Тоді хочеться втратити надуману мудрість і віддати казку смерті для того, щоб побути одним реальним фізичним цілим, хай рік, хай день. Мені все ще марить­ся, що це не кінець, що не все ще втрачено, що прийде час - і ми знову будемо разом. Можливо, через багато років, можливо, глибокими старцями. 1 чомусь хочеть­ся, щоб на цьому світі... Певно, я ніколи не зможу відповісти собі, чому все так вийшло. Адже моє почут­тя до Вас ніколи не згасало і не згасло. Я мріяла, що у Вас народиться хлопчик, а я буду мати дівчинку, і вони згодом мають зустрітися й дізнатися про все. Мої мрії майже збуваються. Правда, у Вас донька, а в мене син.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.