12 травня
Навіщо все це сталося? Здається, попереду мене чекає найстрашніше - крах, безодня. Я лічу години до дня весілля. Я стримую себе, щоб не написати Вам своєї адреси. Я знаю - це було б самовбивством мого весілля. Я розумію Ваш теперішній стан. Але ж нам обом нелегко. Простіть мені за все. Залишилося два дні. Я люблю Вас.
13 травня
Залишився один день. Хочеться кричати, тупотіти ногами і плакати. Мама не наважується чіпати мене. Завтра буду з червоними очима. Я все більше й більше не хочу бачити його. Перед очима наше купе. Скажіть Ви тоді: «Залишися, поїдемо, будь моєю», - і я пішла б за Вами на край світу.
Завтра зранку мене поведуть до шлюбу.
14 травня.
От і все. Очевидно, з часом, я звикну до цієї втрати і буду жити. Адже живуть люди без руки, без ноги, навіть сліпі. Мене все більше дратує мій супутник, який знає всю правду про Вас. Так, я сказала, що люблю Вас. А він погодився чекати і сподіватися, що все минеться. Дочекався, проте, не любові, а жалю. Адже він, по суті, ні в чому не винен, і бути щасливим - це його право. Свої обов'язки господарки та куртизанки намагаюсь виконувати. А справжнього кохання від мене ніхто не вимагає.
Прощайте.
Так несподівано і байдуже вона поставила крапку. Місток, який тримала лише вона, вона сама й знищила.
Поступово час робив свою справу, і пам'ять затуманювалась іншими подіями, все глибше й глибше віддаляючи ніч в купе, світлий жіночий образ та почуття, пов'язані з ним.
Минули роки.
І от одного разу, виймаючи зі скриньки пошту, я раптом побачив листа. А коли взяв його в руки, то відчув, як перехопило горло. Я розірвав конверт.
«Можете уявити мій стан. Не знаю, з чого почати, як звернутися. Здається, минула вічність. А Ви, як і раніше, продовжуєте бути поруч, іноді хвилювати. Можливо, час від часу це могло викликати у Вас тривогу. Мені чомусь дуже хочеться вірити в це. Певно, через це й пишу тепер. І ще мені здається неправильним, коли будь-яким нашим стосункам настане повне забуття. Очевидно, це було б просто дико. Те, що сталюся з нами, не може забутися. Для мене це були хвилини, даровані життям, які більше не повторюються. Згадуючи той час, я переконуюсь, що народилась і була на цьому світі недаремно, що була щасливою, і тому, що це сталося, і тому, що цього могло не бути. Якби ми померли, чи, точніше, не стало когось із нас - тоді робити нічого, тоді все, як і має бути. Але ж і Ви, і я живі. Я не хочу, щоб між нами було ніщо. Я не хочу не знати ч Вашого смутку, Ваших радощів. Я також не хочу топити в собі тугу і радість. Мені здається, ту ідеальну відповідність, що відбулася в природі (аз роками я вважаю саме так), гріх було б не підтримувати. Я не кажу про тілесні стосунки. Одного разу я уявила собі, що ми разом, і Ви чомусь стали чимось звичним, буденним, навіть побутовим, як стіл чи вікно. Не знаю, чому так. Я хочу, щоб крім звичайного повсякденного життя, у Вас і у мене було щось інше, вище, що могло б приносити нам, бодай час від часу, бодай на відстані, те, що так незвичайно потривожило нас колись. Можливо, я помиляюся тепер щодо Ваших бажань та почуттів, адже минуло майже п'ять років - і все могло змінитися. Я навіть не знаю, чи не нашкоджу вам цим листом. Певно, у Вас теж сім'я. Але ж я ні в якому разі не хочу потривожити Вашого домашнього затишку. І все ж. Ми могли б писати одне одному інколи. Скажімо, напередодні великих свят, можливо, релігійних, або ж улюблених. Всі ці роки я сумую за Вашими листами, яких не було. Гідаю, і Вам, і мені зручніше було б одержувати листи до запитання.
Сподіваюся дуже і дуже тривожусь».
Я скінчив читати і ще довго не міг отямитися й повірити в те, що сталося. Здається, разом із цим листом до мене раптом повернулося все те, що сталося майже п'ять років тому. Я довго не міг вирішити, як бути. Я намагався аналізувати, все виважити, але давно забуті почуття поступово огортали мене, і я все більше й більше потопав у спогадах.
Минуло майже два дні, перш ніж я взявся за перо.
«Знаю, що чекали і вже не чекаєте. Не подумайте, що вирішив випробувати Ваше терпіння. Просто, сам дуже довго чекав Ваших рядків, а ще більше - можливості спілкування, А коли дочекався, чомусь згас. Той зв'язок, що я так відчайдушно намагався втримати, обірвався. Порожньо і холодно. Я втратив з пам'яті риси Вашого обличчя і всі ті події. Я не міг пояснити собі, звідки з'явилась байдужість. Всі ці роки мені було непривітно й самотньо на душі. Незважаючи на те, що справді маю сім'ю, дружину, доньку. Можливо, чергова депресія, а можливо, невизначеність Вашого листа. Скільки разів я відповідав на Ваш лист і кожного разу по-іншому, то сумно, то сентиментально, то енергійно й категорично. І от сьогодні, вибравши далеко не кращий з них, пишу Вам. Думки і почуття не в ладах, тому пишу не зовсім те, чого хотілося б. Простіть. Відчуваю, що Вам холодно й самотньо. Знаю, що Вам нелегко на цьому світі. Суджу про це, тому що не знайшов того розуміння і тут, у себе. Довелося все заштовхати, заховати якнайглибше, і лише пригадуючи той час, проведений з Вами, відтаю, даю волю почуттям, мріям, спогадам. І важко зрозуміти, де реальність: те, що було і вже не повернеш, чи це теперішнє життя? Здається, повернення в минуле вже нема. Лишається лише подякувати долі за ту неповторну ніч. Щось назавжди втратилося за цей час, щось зламало нас, внесло нове, реальне і буденне, але таке далеке від тієї незабутньої казки.
Весь цей час я теж жив і тримався усвідомленням того, що було в моєму житті те, на що далеко не кожному таланить. То були хвилини неповторного стану, і я вдячний Вам за них.
Як довго сумував я за тією ніччю. Все навколо дихало Вами. Я шукав Вас у натовпі, на вулицях, на вокзалі. Якось забрів до маленької церкви, незнайомої менізовсім, і чогось чекав там. Мене не полишало відчуття, що Ви десь поруч. Але Ви не з'являлись.
Тепер Ваш лист - і незрозумілий холод в душі.
Чомусь весь час здається, що вік мій буде недовгим.
І все боявся за Вас. Все марилось, що Ви нездужаєте, що Вам тяжко. Живіть довго і щасливо. Хай обходять Вас біди. Я беру їх на себе».
«Здається, то був стан народження. Скільки слів - і вони від Вас. Вашою рукою. Мабуть, навіть неважливо, були б добрими вони, чи злими. Я їх тепер маю, я можу їх читати, і це - патріарше причастя.
Я часто думаю: адже доля була в руках. Віддалась нам не пручаючись. Ніяких сумнівів у її істинності. Це було зрозуміло і розумові, й душі, і повна упевненість в непідробності та й неповторності почуття, що виникло. І, здається, ніщо не заважало, щоб усе збулося. Чому Ж треба було робити все навпаки? Навіщо прирікати себе на великомучення? Інколи, щоб заспокоїти себе, я доводжу, що вчинила (чи вчинили) великомудро, милосердно і бережно поставились до того, що зійшло на нас і зблизило. І для того, щоб зберегти це назавжди, ми свідомо обірвали наші стосунки, аби не обірвати їх шлюбом. І що рішення наше виявилося вірним. Все лишилося живим і хвилюючим в пам'яті. Але чому у вірності такого ходу життя доводиться переконувати себе, щоб перебороти сум і тугу, які ніколи не стануть світлими? Очевидно, через те, що все, що я хочу довести собі, - брехня. І все частіш і частіш приходить думка, що ми обікрадені самі собою. Тоді хочеться втратити надуману мудрість і віддати казку смерті для того, щоб побути одним реальним фізичним цілим, хай рік, хай день. Мені все ще мариться, що це не кінець, що не все ще втрачено, що прийде час - і ми знову будемо разом. Можливо, через багато років, можливо, глибокими старцями. 1 чомусь хочеться, щоб на цьому світі... Певно, я ніколи не зможу відповісти собі, чому все так вийшло. Адже моє почуття до Вас ніколи не згасало і не згасло. Я мріяла, що у Вас народиться хлопчик, а я буду мати дівчинку, і вони згодом мають зустрітися й дізнатися про все. Мої мрії майже збуваються. Правда, у Вас донька, а в мене син.