Я доторкнувся до її обличчя. Вона закрила очі і прихилилася до моєї долоні.
Мені зараз так спокійно і хороше. В дитинстві я боялася спати сама в кімнаті, і біля мене завжди сиділа мама, доки я не засинала. Вона так само гладила мені обличчя. Тепер я стала дорослою,.. Про що ви зараз думаєте?
- Так, просто...
- Ні, не просто...
Вона на мить замислилась. Потім знову заговорила. Голос її ледь тремтів.
- Я не люблю його. Я це знаю. Тато ж говорить, що це не головне. А мені так хотілося б любити. Іноді мені здається, що саме в цьому моє призначення, і нічого іншого мені не треба. Мене заспокоюють і кажуть, що це минеться. А раптом не минеться? Що тоді? Тоді навіщо життя? Навіщо все? У мене тепер дивний настрій. Мені чомусь здається, що ця ніч, гроза, ви, все це не просто, а відбувається з чиєїсь вищої волі, яка хоче допомогти мені, або ж знищити. Адже я теж достатньо жива, і ми могли б це зробити. Досить бодай одного вашого прагнення, і я не витримаю, але що буде завтра? Прошу вас, не робіть цього.
Я гладив її обличчя і відчував на пальцях сльози.
- Не робіть цього, дуже вас прошу...
Вона закрила очі.
Я дивився на її величезні вії і знову чув той неповторний знайомий запах, що продовжував дурманити мене. Чому так сталося? Звідки він прийшов разом із цією дівчиною і навіщо? Невже для того, щоб завтра попрощатися назавжди і роз'їхатися у різні боки, ніколи ніяк більше не потурбувавши одне одного. Дивно. Дивна ніч. Але варто мені тепер зробити той, хоч найменший рух назустріч, і ця ніч стане неповторною, вона переверне 4 все її життя і моє теж. Це очевидно. Вона сама не приховує цього. А що, як це доля? Чому ні? Хто може заборонити мені це? Вона така мила і ніжна. Її обличчя, очі, губи. Здається, вони були поруч все моє життя. Адже немає сумніву, що ми не байдужі одне одному. Чому б нам не бути разом? Я мушу зробити цей крок. Сама природа потурає нам. Слід бути рішучим. Щоб не жалкувати потім. Я раптом відчув невгамовне збудження в усьому тілі. В уяві малювалися картини майбутньої близькості. Моя рука відчувала тепло її обличчя. Її очі залишалися закритими.
Стукотіли колеса. Стихла гроза, і лише сонно шумів за вікном дощ. Вона спала. Спала, мов дитя, рівно, спокійно дихаючи. Я навіть розгубився. Як могла вона заснути? І що тепер? Як бути з моїми намірами? Я знову поглянув на її сонне обличчя і чомусь посміхнувся. Мені стало до болю прикро за самого себе, за свою млявість, нерішучість. Я готовий був завдати собі найбільшого фізичного болю. Але разом з тим боявся поворухнутися, аби не потривожити її сну, адже моя рука, як і раніше, лежала на її обличчі.
Ще довго я лишався прикутим до нього, щодалі все більше й більше закохуючись у нього. Потім я схилився і ледь чутно поцілував його.
Вранці поїзд зупинився на галасливому пероні. Я визирнув у вікно і знову почув такий же бридкий і неприємний запах. Здавалося, ми нікуди не від'їжджали.
На пероні її зустрічала мама. Вони обнялися.
- Все добре? Як ти доїхала? - хвилювалася мама.
- Все нормально. - відповіла вона. - Зачекай хвилю...
Я стояв біля вагона і чогось чекав. Вона підійшла і
сумно усміхнулася.
- Я заснула. А ви не розбудили мене. Раптом ми проспали щось значне?
- Гадаю, так воно і є.
- Чому ви не збудили мене?
Я мовчав. Я не знав що відповісти. Її смарагдові очі були по-весняному звабливі і такі близькі.
- Нас чекають, доню! - загукала мама.
- Якби я захотіла написати вам. Якщо ви, звичайно, не проти. Могла б я це зробити?
Я витяг записника і записав на листку свою адресу. Вона усміхнулася. В глибині її очей знову з'явився смуток.
- Доню, незручно, нас чекають, - квапилась мама.
Ще якусь мить вона лишалася на місці, здається, збираючись щось сказати. Але так нічого й не сказала.
А через кілька днів я одержав її першого листа без зворотної адреси.
10 травня
Ніколи нічого подібного я не відчувала. У мене все валиться з рук. Дома мені сумно і самотньо. Крім музики, нікого не хочу чути і бачити. Мама в розпачі. Адже весільні приготування майже завершені. А я заявляю - не хочу, не люблю. Я хочу лише Вас. Боже мій! Ніколи не писала чоловікам. Я так часто думаю про Вас, що часом мені здається, чи не хвороба це, справитись з якою у мене немає сил. Схоже на те, що існуєте Ви в мені вже підсвідомо. Чому б цей стан не назвати коханням?
11 травня
Бувають хвилини, коли я люблю Вас безмежно, без тями. Мені здається, я ладна поміняти на Вас усе - друзів, ідеали, найближчих людей. Тепер я відчуваю, що втрачаю Вас, і найтяжче те, що я не в змозі нічого вдіяти. Мені страшно. Я боюсь самотності. Все це через те, що, крім Вас, у мене, здається, нікого не буде. А можливо, вже немає і Вас. Не знаю, чому так безпечно я почувала себе у вагоні. Я ніколи не зможу простити собі цього.
