Олександр Жовна. ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками - Page 4

Я доторкнувся до її обличчя. Вона закрила очі і при­хилилася до моєї долоні.

Мені зараз так спокійно і хороше. В дитинстві я бо­ялася спати сама в кімнаті, і біля мене завжди сиділа ма­ма, доки я не засинала. Вона так само гладила мені обличчя. Тепер я стала дорослою,.. Про що ви зараз ду­маєте?

-   Так, просто...

-   Ні, не просто...

Вона на мить замислилась. Потім знову заговорила. Голос її ледь тремтів.

-   Я не люблю його. Я це знаю. Тато ж говорить, що це не головне. А мені так хотілося б любити. Іноді мені здається, що саме в цьому моє призначення, і нічого іншого мені не треба. Мене заспокоюють і кажуть, що це минеться. А раптом не минеться? Що тоді? Тоді навіщо життя? Навіщо все? У мене тепер дивний настрій. Мені чомусь здається, що ця ніч, гроза, ви, все це не просто, а відбувається з чиєїсь вищої волі, яка хо­че допомогти мені, або ж знищити. Адже я теж достат­ньо жива, і ми могли б це зробити. Досить бодай одного вашого прагнення, і я не витримаю, але що буде завтра? Прошу вас, не робіть цього.

Я гладив її обличчя і відчував на пальцях сльози.

-   Не робіть цього, дуже вас прошу...

Вона закрила очі.

Я дивився на її величезні вії і знову чув той неповтор­ний знайомий запах, що продовжував дурманити мене. Чому так сталося? Звідки він прийшов разом із цією дівчиною і навіщо? Невже для того, щоб завтра попро­щатися назавжди і роз'їхатися у різні боки, ніколи ніяк більше не потурбувавши одне одного. Дивно. Дивна ніч. Але варто мені тепер зробити той, хоч найменший рух назустріч, і ця ніч стане неповторною, вона переверне 4 все її життя і моє теж. Це очевидно. Вона сама не прихо­вує цього. А що, як це доля? Чому ні? Хто може заборо­нити мені це? Вона така мила і ніжна. Її обличчя, очі, гу­би. Здається, вони були поруч все моє життя. Адже не­має сумніву, що ми не байдужі одне одному. Чому б нам не бути разом? Я мушу зробити цей крок. Сама природа потурає нам. Слід бути рішучим. Щоб не жалкувати потім. Я раптом відчув невгамовне збудження в усьому тілі. В уяві малювалися картини майбутньої близькості. Моя рука відчувала тепло її обличчя. Її очі залишалися закритими.

Стукотіли колеса. Стихла гроза, і лише сонно шумів за вікном дощ. Вона спала. Спала, мов дитя, рівно, спокійно дихаючи. Я навіть розгубився. Як могла вона заснути? І що тепер? Як бути з моїми намірами? Я зно­ву поглянув на її сонне обличчя і чомусь посміхнувся. Мені стало до болю прикро за самого себе, за свою млявість, нерішучість. Я готовий був завдати собі найбільшого фізичного болю. Але разом з тим боявся поворухнутися, аби не потривожити її сну, адже моя ру­ка, як і раніше, лежала на її обличчі.

Ще довго я лишався прикутим до нього, щодалі все більше й більше закохуючись у нього. Потім я схилився і ледь чутно поцілував його.

Вранці поїзд зупинився на галасливому пероні. Я ви­зирнув у вікно і знову почув такий же бридкий і не­приємний запах. Здавалося, ми нікуди не від'їжджали.

На пероні її зустрічала мама. Вони обнялися.

-   Все добре? Як ти доїхала? - хвилювалася мама.

-  Все нормально. - відповіла вона. - Зачекай хвилю...

Я стояв біля вагона і чогось чекав. Вона підійшла і

сумно усміхнулася.

-   Я заснула. А ви не розбудили мене. Раптом ми про­спали щось значне?

-   Гадаю, так воно і є.

-   Чому ви не збудили мене?

Я мовчав. Я не знав що відповісти. Її смарагдові очі були по-весняному звабливі і такі близькі.

-   Нас чекають, доню! - загукала мама.

-   Якби я захотіла написати вам. Якщо ви, звичайно, не проти. Могла б я це зробити?

Я витяг записника і записав на листку свою адресу. Вона усміхнулася. В глибині її очей знову з'явився сму­ток.

-   Доню, незручно, нас чекають, - квапилась мама.

Ще якусь мить вона лишалася на місці, здається, зби­раючись щось сказати. Але так нічого й не сказала.

А через кілька днів я одержав її першого листа без зворотної адреси.

10  травня

Ніколи нічого подібного я не відчувала. У мене все ва­литься з рук. Дома мені сумно і самотньо. Крім музи­ки, нікого не хочу чути і бачити. Мама в розпачі. Адже весільні приготування майже завершені. А я заявляю - не хочу, не люблю. Я хочу лише Вас. Боже мій! Ніколи не писала чоловікам. Я так часто думаю про Вас, що ча­сом мені здається, чи не хвороба це, справитись з якою у мене немає сил. Схоже на те, що існуєте Ви в мені вже підсвідомо. Чому б цей стан не назвати коханням?

11  травня

Бувають хвилини, коли я люблю Вас безмежно, без тями. Мені здається, я ладна поміняти на Вас усе - друзів, ідеали, найближчих людей. Тепер я відчуваю, що втрачаю Вас, і найтяжче те, що я не в змозі нічого вдіяти. Мені страшно. Я боюсь самотності. Все це че­рез те, що, крім Вас, у мене, здається, нікого не буде. А можливо, вже немає і Вас. Не знаю, чому так безпечно я почувала себе у вагоні. Я ніколи не зможу простити собі цього.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.