А згодом я отримав перший офіційний лист, у якому фірма звукозапису в Парижі просила мого дозволу на запис платівки з реквіємом Лейбовича-Сарського. Успіх п'янив мене, я був щасливий і не помічав нічого навколо себе. Я навіть справді почав вірити в те, що реквієм мій. Але єдине, що з часом стало тривожити мене, - партитура на могильному камені. І от, не зволікаючи, однієї ночі я сів за кермо. На той час я вже мав свого автомобіля. Десь після опівночі я пробрався на цвинтар, освітив ліхтарем старі могили і скоро знайшов камінний стовп. Я витяг з портфеля наготовлену сокиру і почав знищувати партитуру. У лісі залунав гучний стукіт, але я не звертав уваги, цвинтар був далеко від людей, та й хто в таку ніч відважився б прийти до могил. Весь час, поки я бив по каменю, у мені відлунював, звучав реквієм. З кожною знівеченою нотою мелодія, здавалось, стихала, ставала невиразнішою, і от я знищив останню. У лісовому мороці запала тиша. І раптом я відчув, що позаду хтось стоїть. Я ясно відчув чийсь погляд, але повернути голови не міг, м'язи мої скувало, мені здалося, що в мене зникло дихання і не стало чути, як б'ється серце. Все ж із нелюдським зусиллям я зрушився і освітив темінь позад себе. То було жахливо... Світло не пронизало морок, а зіткнулося з чимось твердим, матеріальним. У першу мить мені здалося - то був чийсь одяг, що спадав складками. Однак я скоро побачив і зрозумів, що мій ліхтар освітив лише стовбур старого дерева з покрученою, мов складки одягу, корою. Не встиг я ледь заспокоїтись, як позаду хтось тяжко й протяжно застогнав. Я рвонув ліхтар і направив світло у той бік. І знову все повторилося. Через якусь мить чорний одяг розтав і переді мною постала кора дерева. Тоді я сприйняв той стогін, як скрипіння старого стовбура, - композитор замовк і тяжко зітхнув. - Я знаю, вам теж буде важко повірити в те, чого бути не може, як кажуть, тому що не може бути ніколи. Але з того часу моє життя змінилося, стало чужим. Недарма світло мого ліхтаря освітило тієї ночі чийсь одяг. Тепер я знаю, кому він належав. Вже тоді я підозрював, що то є помста, кара мерця, який лежав під камінною брилою. Остаточно я зрозумів, побачив і почув усе згодом, коли поїхав на дачу один, без Лани.
Того вечора, коли я лежав на ліжку, повернувшись до стіни, а за вікном шуміла осіння негода, здалося, що зі мною повторюється те, що вже колись було. Знаєте, інколи таке буває, знайоме відчуття пройняло мене. Я відчув, що в кімнаті я не один. А ще через якусь мить я ясно побачив, як на стіну біля ліжка лягла тінь. Я похолов. Потім повернувся до вікна. У холодному світлі віконної рами стояв чоловік. Чорний одяг, що спадав до самої підлоги, був увесь прогнилий, забрьоханий у мокру руду глину і пошматований знизу. Мені враз згадалась ніч на цвинтарі. У мене не було сумнівів, що саме цей одяг висвітив тоді мій ліхтар. З-під високого клобука, де мало бути обличчя, відсвічувала блакитно-бліда пляма. У кімнаті запахло гнилими дошками. Я схопився руками за ліжко і закляк. Правду кажучи, поява монаха була хоч і несподіваною, але все ж останні дні я перебував у стані якоїсь дивної тривоги, передчуття чогось незвичайного, що ось-ось мало статися зі мною. Страшний головний біль, я дуже схуд, я майже нічого не їв і ніяк не міг вгамувати спрагу. Ніч на цвинтарі, вона підказала мені, що слід робити. Я скочив до вимикача і увімкнув світло. Я був майже впевнений, що видіння зникне. Але, на мій ще більший подив, монах залишився стояти проти вікна. Мені здалося, що бліда пляма під чорним клобуком розпливлася у кривій усмішці. Я позадкував до кутка і там зупинився, притиснувшись до стіни. Монах ворухнувся. Бліда пляма завмерла у напрямку, де стояло піаніно. Чорна ряса гойднулась і ледь прошурхотіла. Я побачив, що монах стоїть поруч із моїм інструментом. Брудний широкий рукав повільно опустився на кришку піаніно, і в ту ж мить, заповнюючи кімнатну тишу, полилась музика. Гадаю, ви здогадалися, що то була за музика. Сумнівів у тому, хто завітав до моєї кімнати, у мене не лишалось. Очевидно, саме тоді знепритомнів, бо коли прийшов до тями, то побачив, що лежу на підлозі, а у вікно світить вранішнє сонце... Я ще довго лежав, не в змозі звестись на ноги. Голова йшла обертом, я відчув тупий біль у серці. Потім усе ж підвівся і наблизився до дверей. Вони були замкнені на внутрішній замок. Я наблизився до вікна і почав згадувати, що зі мною сталося. Сон то був, чи якесь безпам'ятство? Певно, щось пригадавши, я поглянув на піаніно. Згори на його глянцевій кришці була розмазана висохла глина, - Лейбович утер хусткою чоло.
