- Я знайшов його у снігу під вікном, - лагідно сказав Михайло, - ти не хвилюйся, ось він.
Пилипок побачив у Михайлових руках свою дощечку.
- Тепер він тобі самому треба, - сказав Афанасій.
Пилипок протяг кволу руку, і Михайло віддав йому
його Пантелеймона.
- їй будеш великим художником, Пилипок, - мовив Михайло, і голос його чомусь затремтів.
Пилипок притис до грудей дощечку і заплющив очі. Монахи перехрестилися.
- Все в руках Господніх, - мовив Афанасій.
І його голос теж затремтів.
А наступного дня на подвір'ї монастиря з самого ранку знову стояли сани, запряжені парою білих коней. Француза та дівчинку в білій пухнастій свитці проводжав сам ігумен. Француз потис ігумену руку і вклонився. Дівчинка сиділа на санях і дивилась навколо широко відкритими очима. Тепер вони не були такими байдужими і сумними, а світились радістю, дитячою цікавістю і, здається, були ще більш голубими.
Сани від'їхали за ворота монастиря, де перед ними пролягла біла дорога, осяяна сліпучо-білим зимовим сонцем.
Пилипок марив два дні. Кликав маму. А на третій день його не стало.
Брати монахи зробили йому маленьку труну і вклали головою й відмовився від платні, сказавши, що він дарує образок для пані на пам'ять про того хлопчика. Француз знову заговорив по-своєму до дочки, і дівчина притисла дощечку до грудей. Старий Михайло перехрестив її і, повернувшись, попрямував до своєї келії.
Незбагненною волею долі висить тепер та маленька дощечка у моїй квартирі, часом викликаючи непорозуміння у моїх гостей. Сталося так, що свого часу в дівчинки з голубими очима народилась своя дівчинка, а в тієї дівчинки народилася ще одна дівчинка, яку назвали Лорою, так звуть мою дружину. У неї теж голубі очі. У нас є син. Йому сім років, він любить вечорами сидіти в кімнаті, де висить колекція старих ікон, і слухати дивну історію, що сталася з його прабабусею багато років тому . Зовуть його Пилипом.
