Пилипок дивився на неї, не зводячи очей. Її великі голубі очі таки були чомусь сумними і байдужими. Дівчинка повільно обвела поглядом подвір'я монастиря, монахів, що стояли біля стіни, і зупинилась на Пилипкові. Було видно, що маленький монах привернув її увагу найбільше, і в очах її з'явилось щось схоже на цікавість, але слабку-слабку, ледь помітну, тому що знову-таки її пригнічувала якась нездорова байдужість. Здавалось, щось лихе, що осіло в дівчинці, не дозволяло їй бути самою собою. Вона продовжувала дивитися на Пилипка широкими байдужими очима і не рухалась. Білий сніг
навколо, біла пухнаста свитка - все злилось в рідкий білий світ, на якому застигли дві ніжно-голубі плямки її очей. Досі Пилипкові доводилось бачити зовсім інші кольори. Здебільшого темні. Темні бороди монахів, темні очі, темний одяг і такі ж неяскраві помешкання, в яких вони жили. Те, що він бачив перед собою тепер, було настільки незвичайним, новим і таким приємним, що могло наснитися у сні.
Чоловік у шубі з'явився на порозі церкви разом з ігуменом. Вони розмовляли між собою, як давні знайомі, але обличчя обох були досить заклопотані, і розмова їхня, певно, була нерадісною.
Вже ввечері, коли Пилипок допомагав Михайлові забивати шпон у щойно заготовлені дошки, до келії зайшов Афанасій.
- У француза дуже хвора дочка. Вони з нашим ігуменом давно знайомі. Він не перший раз на Русі. Дівчинка роками, як Пилипок. Дуже горить. Француз сам лікар, але дорога далека, вирішили перебути у нас, поки дочці не полегшає.
Афанасій зітхнув.
- Час вечеряти. Пилипок, що їсти будемо? Картоплі печеної хочеш?
Пилипок мовчав, ніби не чув, і дивився кудись убік. Афанасій з Михайлом перезирнулись. Михайло злегка торкнувся Пилипкового плеча.
- Ти про що задумався, брате?
Пилипок начеб лише тепер, повернувшись до келії, поглянув на монахів.
- Картоплю печену будеш їсти? - перепитав Афанасій.
Пилипок кивнув головою і хотів було щось сказати, але проковтнув ті слова і промовчав.
Вночі Пилипок знову довго не спав. Уже за звичкою він дивився на розмальоване зимовим мереживом вікно і знову відчував у собі якісь нові зміни, не зовсім ясні почуття переповнювали його, а коли заплющував очі, перед ним зразу ж зникала ніч і темінь засвічувалась білим світлом, в якому змішалися білі коні, білий сніг, біла пухнаста свитка і дві лагідно-блакитних плямки. Вони не говорили йому нічого конкретного, не кликали, нічого не роз'яснювали, ні до чого не змушували. Пилипок не знав, чому, навіщо вони з'явились перед ним тепер, але йому було ясно, що йому хочеться їх бачити, дивитись на них кожного дня, довго-довго, і знати, що вони не зникнуть ніколи.
На другий день, після обіду, Афанасій сказав, що француза з дівчинкою поселили в келії, яку звільнив для них сам ігумен.
Келія прилягала однією стіною до церкви і мала одне вікно, що виходило у двір.
Коли Афанасій і Михайло вже збиралися до вечірні, Пилипок раптом запитав:
- Що треба для того, щоб одужати?
- Ти про що? - не зрозумів Афанасій.
- Ви казали, що вона вся горить...
Монахи перезирнулися.
