Олександр Жовна. Маленьке життя - Page 6

Пилипок дивився на неї, не зводячи очей. Її великі го­лубі очі таки були чомусь сумними і байдужими. Дівчин­ка повільно обвела поглядом подвір'я монастиря, мо­нахів, що стояли біля стіни, і зупинилась на Пилипкові. Було видно, що маленький монах привернув її увагу найбільше, і в очах її з'явилось щось схоже на цікавість, але слабку-слабку, ледь помітну, тому що знову-таки її пригнічувала якась нездорова байдужість. Здавалось, щось лихе, що осіло в дівчинці, не дозволяло їй бути са­мою собою. Вона продовжувала дивитися на Пилипка широкими байдужими очима і не рухалась. Білий сніг

навколо, біла пухнаста свитка - все злилось в рідкий білий світ, на якому застигли дві ніжно-голубі плямки її очей. Досі Пилипкові доводилось бачити зовсім інші кольори. Здебільшого темні. Темні бороди монахів, темні очі, тем­ний одяг і такі ж неяскраві помешкання, в яких вони жи­ли. Те, що він бачив перед собою тепер, було настільки незвичайним, новим і таким приємним, що могло насни­тися у сні.

Чоловік у шубі з'явився на порозі церкви разом з ігу­меном. Вони розмовляли між собою, як давні знайомі, але обличчя обох були досить заклопотані, і розмова їхня, певно, була нерадісною.

Вже ввечері, коли Пилипок допомагав Михайлові за­бивати шпон у щойно заготовлені дошки, до келії зайшов Афанасій.

-    У француза дуже хвора дочка. Вони з нашим ігуме­ном давно знайомі. Він не перший раз на Русі. Дівчинка роками, як Пилипок. Дуже горить. Француз сам лікар, але дорога далека, вирішили перебути у нас, поки дочці не полегшає.

Афанасій зітхнув.

-     Час вечеряти. Пилипок, що їсти будемо? Картоплі печеної хочеш?

Пилипок мовчав, ніби не чув, і дивився кудись убік. Афанасій з Михайлом перезирнулись. Михайло злегка торкнувся Пилипкового плеча.

-    Ти про що задумався, брате?

Пилипок начеб лише тепер, повернувшись до келії, поглянув на монахів.

-     Картоплю печену будеш їсти? - перепитав Афа­насій.

Пилипок кивнув головою і хотів було щось сказати, але проковтнув ті слова і промовчав.

Вночі Пилипок знову довго не спав. Уже за звичкою він дивився на розмальоване зимовим мереживом вікно і знову відчував у собі якісь нові зміни, не зовсім ясні по­чуття переповнювали його, а коли заплющував очі, пе­ред ним зразу ж зникала ніч і темінь засвічувалась білим світлом, в якому змішалися білі коні, білий сніг, біла пухнаста свитка і дві лагідно-блакитних плямки. Вони не говорили йому нічого конкретного, не кликали, нічого не роз'яснювали, ні до чого не змушували. Пилипок не знав, чому, навіщо вони з'явились перед ним тепер, але йому було ясно, що йому хочеться їх бачити, дивитись на них кожного дня, довго-довго, і знати, що вони не зник­нуть ніколи.

На другий день, після обіду, Афанасій сказав, що француза з дівчинкою поселили в келії, яку звільнив для них сам ігумен.

Келія прилягала однією стіною до церкви і мала одне вікно, що виходило у двір.

Коли Афанасій і Михайло вже збиралися до вечірні, Пилипок раптом запитав:

-    Що треба для того, щоб одужати?

-    Ти про що? - не зрозумів Афанасій.

-    Ви казали, що вона вся горить...

Монахи перезирнулися.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.