Олександр Жовна. Маленьке життя - Page 3

Поплакавши, Пилипок продовжував сидіти. Сонце зайшло за дерева, і з того боку, звідки він прийшов, на ліс став насуватися смерк. Пилипок згадав хату дядька Селантія, макітру з солодким буряком, проковтнув сли­ну і кліпнув очима. Потім ткнув носа у комір і почав дрімати. Рідкий сніжок з'явився в повітрі, і кілька сніжи­нок торкнулись Пилипкових вій. Щось тепле підкотило йому до голови, і він побачив сонячне світло, теплу хату, маму в білій сорочці з великим червоним яблуком у ру­ках. Пилипок хотів взяти яблуко, але руки його були та­кими важкими, що він не в силі був відірвати їх від себе. Проте згодом він відчув, як якась чужа сила підвела тяжкі руки, і він розплющив очі. Розплющивши, він од­разу побачив перед собою велику засніжену бороду. Не­знайоме чоловіче обличчя, сховане в чорний одяг, схили­лось над ним.

-     Живий? - почув Пилипок, і побачив, що позаду то­го обличчя було ще одне, з такою ж бородою і в такому ж чорному й довгому одязі.

-    Ти що це тут? - запитали Пилипка.

Пилипок мовчав.

-    Ти чий? Батьки твої де? Тато, мама?

-    Пилипку стало чомусь страшно. Він ніколи не бачив таких чорних борід і такого чорного одягу і знову запла­кав. Що ж з ним робити, неборакою? Замерзне. Худий, як мощі. Пропаде ні за що.

-    Взяти з собою?

-    Що ігумену скажемо?

-    А те і скажемо. Жива душа, не пропадати ж.

-    їсти хочеш?

Пилипок схлипнув і втер кулачком очі. Високий зняв з плеча торбу і, порившись у ній, витяг сухар.

-    На ось.

Пилипок узяв сухар і враз підніс до рота. Поки жував, очі просохли.

-    Ну от, бач, а ти плакав, - сказав другий, нижчий. Дядьки з чорними бородами перезирнулись і

посміхнулися.

-    У мене мамка померла, от так! - з якоюсь дитячою примхою, від того, що його не розуміють, мовив Пили­пок. - А я її тепер шукаю.

Чорні дядьки перестали посміхатися, щось пробур­мотіли незрозуміле і перехрестилися. Високий витяг з торби ще одного сухаря і подав Пилипкові.

-    Ну, що? Підеш з нами до монастиря? Малювати бу­демо разом... Святих, рай, пекло намалюємо. Хочеш?

Пилипок поглянув на чорних дядьків.

-    Як тебе звуть? - запитав високий. Пилипок відповів.

-    А мене Афанасій, а це ось Михайло. Ми у монастирі Лебединському живемо. Ікони малюємо. Хочеш з нами? Навчимо й тебе малювати. Ми з Михайлом як брати, а ти будеш третім. Хочеш?

Пилипок дивився на чорнобородих дядьків і не знав, вірити їм чи ні.

-     Ну? Хочеш?

Пилипок несміло кивнув головою.

-    От і добре. Художником станеш. Що завгодно зма­люєш - і Ісуса, і Матір Божу, і ангелів. Ну що, сядеш мені на плечі? От так і поїдеш верхи до самого монасти­ря: то на мені, то на Михайлові. Ти ж тепер нам брат? Правда, брат?

-     Угу. Брат, - буркнув Пилипок, гризучи сухар, - і тобі, і Михайлові.

Афанасій з Михайлом розсміялися.

Вже зовсім смеркло, коли подорожні дісталися воріт монастиря.

Лебединська обитель була обгороджена високим кам'яним муром. Неподалік серед лісових сутінків біліло лісове озеро і темнів непроглядний ліс. За муром ви­сочіла церква і кілька довгих будинків, що прилягали до неї і були об'єднані в одне суцільне коло.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.