Поплакавши, Пилипок продовжував сидіти. Сонце зайшло за дерева, і з того боку, звідки він прийшов, на ліс став насуватися смерк. Пилипок згадав хату дядька Селантія, макітру з солодким буряком, проковтнув слину і кліпнув очима. Потім ткнув носа у комір і почав дрімати. Рідкий сніжок з'явився в повітрі, і кілька сніжинок торкнулись Пилипкових вій. Щось тепле підкотило йому до голови, і він побачив сонячне світло, теплу хату, маму в білій сорочці з великим червоним яблуком у руках. Пилипок хотів взяти яблуко, але руки його були такими важкими, що він не в силі був відірвати їх від себе. Проте згодом він відчув, як якась чужа сила підвела тяжкі руки, і він розплющив очі. Розплющивши, він одразу побачив перед собою велику засніжену бороду. Незнайоме чоловіче обличчя, сховане в чорний одяг, схилилось над ним.
- Живий? - почув Пилипок, і побачив, що позаду того обличчя було ще одне, з такою ж бородою і в такому ж чорному й довгому одязі.
- Ти що це тут? - запитали Пилипка.
Пилипок мовчав.
- Ти чий? Батьки твої де? Тато, мама?
- Пилипку стало чомусь страшно. Він ніколи не бачив таких чорних борід і такого чорного одягу і знову заплакав. Що ж з ним робити, неборакою? Замерзне. Худий, як мощі. Пропаде ні за що.
- Взяти з собою?
- Що ігумену скажемо?
- А те і скажемо. Жива душа, не пропадати ж.
- їсти хочеш?
Пилипок схлипнув і втер кулачком очі. Високий зняв з плеча торбу і, порившись у ній, витяг сухар.
- На ось.
Пилипок узяв сухар і враз підніс до рота. Поки жував, очі просохли.
- Ну от, бач, а ти плакав, - сказав другий, нижчий. Дядьки з чорними бородами перезирнулись і
посміхнулися.
- У мене мамка померла, от так! - з якоюсь дитячою примхою, від того, що його не розуміють, мовив Пилипок. - А я її тепер шукаю.
Чорні дядьки перестали посміхатися, щось пробурмотіли незрозуміле і перехрестилися. Високий витяг з торби ще одного сухаря і подав Пилипкові.
- Ну, що? Підеш з нами до монастиря? Малювати будемо разом... Святих, рай, пекло намалюємо. Хочеш?
Пилипок поглянув на чорних дядьків.
- Як тебе звуть? - запитав високий. Пилипок відповів.
- А мене Афанасій, а це ось Михайло. Ми у монастирі Лебединському живемо. Ікони малюємо. Хочеш з нами? Навчимо й тебе малювати. Ми з Михайлом як брати, а ти будеш третім. Хочеш?
Пилипок дивився на чорнобородих дядьків і не знав, вірити їм чи ні.
- Ну? Хочеш?
Пилипок несміло кивнув головою.
- От і добре. Художником станеш. Що завгодно змалюєш - і Ісуса, і Матір Божу, і ангелів. Ну що, сядеш мені на плечі? От так і поїдеш верхи до самого монастиря: то на мені, то на Михайлові. Ти ж тепер нам брат? Правда, брат?
- Угу. Брат, - буркнув Пилипок, гризучи сухар, - і тобі, і Михайлові.
Афанасій з Михайлом розсміялися.
Вже зовсім смеркло, коли подорожні дісталися воріт монастиря.
Лебединська обитель була обгороджена високим кам'яним муром. Неподалік серед лісових сутінків біліло лісове озеро і темнів непроглядний ліс. За муром височіла церква і кілька довгих будинків, що прилягали до неї і були об'єднані в одне суцільне коло.
