Українська мова серед інших мов світу

Усі мови світу вчені класифікують за двома ознаками, походженням (генеалогією) й типом, будовою (типологією)- Отже, є дві основні класифікації мов: генеалогічна й типо­логічна.

За генеалогічною класифікацією українська мова нале­жить до сім'ї індоєвропейської. Є ще угро-фінська, тюрксь­ка, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тібетська та інші сім'ї мов. Окрему сім'ю становить японська мова.

До індоєвропейської сім'ї належить кілька груп мов: слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська та ін.

Слов'янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської, південнослов'­янської. До східнослов'янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов'ян­ської — польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов'ян­ської — болгарська, сербохорватська, словенська, македон­ська, старослов'янська.

Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'ян­ську або спільнослов'янську основу, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з середини III ти­сячоліття до н. е. і до V століття н. е. З перетворенням і фор­муванням слов'янських племен в окремі народності сфор­мувалися й усі слов'янські мови. Процес цей був тривалим і неоднаковим для всіх народів. Кожна із слов'янських мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні законо­мірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й сво­їх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.

Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов'ян­ських племен, що населяли територію сучасної України — полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоукраїнська літературна мова. Історія її формування та становлення охопила кілька віків і залиши­ла нащадкам багато писемних пам'яток світського та релі­гійного характеру: літописи, повчання, сказання, «Сло­во...», збірники, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універ­сали, послання, трактати, поезію та художню прозу.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календар­ний, соціальний, господарський, побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, оповіді, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої укра­їнської літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України.

З часів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка нова українська літературна мова мала під­ґрунтям народнорозмовну основу. Основоположником ЇЇ став Тарас Шевченко. Він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень, з усної твор­чості та мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх. Оскільки творчість Т. Шевченка була передовою, револю­ційною, близькою для народу, виражала його болі, страж­дання, надії на краще життя, вона швидко поширилася серед українців, а отже, й поширила зібрані та сформовані ним норми літературної української мови. Після Т. Шевчен­ка українською мовою майстерно користувалися, постійно збагачували її, пристрасно відстоювали право на життя такі талановиті письменники і діячі української культури XIX— початку XX століття, якЄ. Гребінка, Л. Глібов, Мар­ко Вовчок, П. Куліш, О. Кониський, П. Чубинський, Панас Мирний, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Костомаров, А. Крим­ський, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський.