щодо характеру портретованого: «Вiн (Попович. – авт.) належав тодi до “твердих”, писав вiршики до календарiв “твердою” мовою i ставав завсiди i рiшучо в оборонi своїх твердих переконань». Гра слiв, повтори, вжитi в цiй частинi тесту, вдало пiдсилюють емоцiйне сприйняття образу сучасника. Характеризуючи стосунки з О.Поповичем, С.Смаль-Стоцький, передаючи слова своєї дружини, послуговувався i розмовним стилем: «Ти вже знов до свого Поповича. У тебе Попович усе, вiн твоя жiнка, вiн твої дiти, а ми нiщо».
Цiкавою частиною споминiв є розповiдь про участь О.Поповича в аматорському театрi, де вiн грав роль Макогоненка у п’єсi «Наталка Полтавка» або Шельменка в драмi «Шельменко-денщик». У канву сюжету вплiтається оповiдь про роботу О.Поповича в газетi «Буковина», де вiн, як голова «Бесiди», видавав «Бiблiотеку для молодiжи», тощо. Таким чином мемуарист мимоволi вводив читачiв у свiт творчих шукань тогочасної iнтелiгенцiї, її запитiв. Не залишалася поза увагою автора спогаду й праця О.Поповича як повiтового шкiльного iнспектора, а згодом – «пiдреферента для всiх шкiл з українською мовою». Мозаїчнiсть викладу матерiалу, як одна iз специфiчних рис мемуаристики, не завадила нараторовi описати труднощi, що постали пiд час призначення О.Поповича крайовим iнспектором для українських шкiл. Автор робив акцент на практичному розумi товариша: «<...> головна рiч – мати, як то кажуть, здоровий, простий розум та й умiти добре, з розумом, читати, писати i рахувати. Часто трапляються люди з академiчними студiями, що того не вмiють. У них розум всякими параграфами i прописами так рубрикований, що що не попаде само в рубрику, тому вони ради не можуть дати».
У доробку С.Смаль-Стоцького є й лiтературознавчi працi. Неабияке значення мають його iнтерпретацiї творiв Т.Шевченка. Однак першими були, акцентує Б.Мельничук, дослiдження про буковинцiв – Ю.Федьковича, С.Воробкевича. Не оминув своєю увагою С.Смаль-Стоцький i постатi І.Франка, залишив спомини про В.Стефаника. Не менш цiнними є його спогади про дитинство пiд назвою «Немолiв», що починаються своєрiдним лiричним заспiвом: «Давно я вилетiв з гнiзда. Вже 74-й рiк лiтаю по свiтi, аж на чужинi опинився, та тим бiльше думки мої лiтають до Немолова, до того гнiзда, вiдки я вилетiв, до тої могили, де спочив на вiки дня 6-го березня 1932 патрiарх нашого великого роду мiй батько, Йосиф».
Мемуарист змальовував «первiсний план осади» рiдного села. На тлi етнографiчної розповiдi майстерно виписано портрети дiда, баби, матерi та батька. Сповiстивши, що матiр померла, коли йому було три роки, автор уважав за потрiбне вiдтворити образи тих людей, котрi були йому найближчi, зокрема дiда Андрiя, постать якого глибоко врiзалася спогадувачу в пам’ять. «Що то за розумний чоловiк був. Не був письменний, але добре знав цiну письма i дуже любив письменних. Ще коли мiй батько i дядько Луцько хлопцями були, приняв до хати вандрiвного дячка, щоб навчив їх читати, писати i церковного спiву», – констатував мемуарист. Дiд вчив його молитися, брав iз собою в лiс по гриби та горiхи, на риболовлю, прищепив любов до саду. Вiн спонукав допитливого онука вiдвiдати кузню. Разом iз дiдом малий «лагодив пшеницю на паску», порався по господарству тощо.
«Друге мiсце по дiдусевi займала в нашiй хатi моя бабуня. Дуже добра для мене була, дбала, щоб мене то молочком, то смаженею нагодувати, щоб я мав чисту сорочину та штанята, хоронила мене вiд всякої напастi. Заступила рiдну маму», – писав С.Смаль-Стоцький. У часто вживаних пестливих словах звучить любов до рiднi, людинолюбство, бринить нота туги за втраченими родичами та проминулими роками дитинства.
Не залишилися поза увагою оповiдача тогочасний одяг, страви, якi готували на селi. Чимало мiсця автор присвятив описовi Великодня й Рiздва. Зауважмо, що тема релiгiйних свят широко побутувала на сторiнках тогочасної мемуаристики. Взяти хоча б твори В.Сiмовича «Бурсацький Йордан», І.Шмiгельської-Климкевич «Великдень у Жмеринцi», Б.Лепкого «На свята додому (З моїх споминiв про дитячi лiта)» та iн. Цiкаво, що народну пiсню про Зельмана згадують i Б.Лепкий, i С.Смаль-Стоцький. Багато забулося, однак глибоко закарбувалися в пам’ятi цього останнього такi слова народної пiснi: «Та вода по каменю, та вода по бiлому стиха йде, стиха йде». У мемуарах є кiлька майстерно виписаних картин танцю: парубкiв i дiвчат на гаївках («вони не танцюють, не бавляться, а неначе якусь богослужбу вiдправляють»); односельчан на весiллi («...танець при тiм не був зви- чайний танець, а якийсь обрядовий. Пригадую собi, як дядько Луцько заграли дрiбненького козачка, бi на скрипцi грали дядько Луцько, якось самi з себе навчилися, а тато, розохоченi, пустилися враз з другими танцювати козака. Так вiльно на селi на весiллi танцюють усiми суставами, усiми жилами, усiм тiлом. А при тiм яка у всiм гнучкiсть, делiкатнiсть, гожiсть, церемоннiсть, повабнiсть. <...> то не танець, а якась богослужба i в рухах тiла, i в виразi обличчя»).
У пам’ятi С.Смаль-Стоцького, немов у калейдоскопi, зринали згадки про те, як пекли в родинному домi хлiб, вели на селi косовицю, їздили на ярмарок, готувалися до Рiздва тощо. Малюнок
