Портрет в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. - Page 2

тощо. Ця проза, образно кажучи, переривчасто дихає. Стосовно неї доречними є зауваження Т.Гундорової про особливостi модернiстського письма: «Засоби риторичного декорування, приховуючи новi i вiдкриваючи старi смисли, оголюючи найтаємнiшi й найiнтимнiшi бажання, стилiстично ведучи за собою (за допомогою модальної неоромантичної образностi), насичуючи твори тiлеснiстю i предметнiстю, еротикою, вибудовували ранньомодернiстський дискурс, який посутньо вiдрiзнявся вiд розмовного й наближався до поетичного (недаремно так активно заявляє в цей час про себе поезiя у прозi)».

Портрет героїнi оповiдання «На островi» теж репрезентує поетичну технiку портретування: «Бачу, як трiпає вiтер блакитний кiнець вуалi по сiрих скелях, помiчаю подорожню торбинку й золотi воловиди характеристики. Зведення портрета до зовнiшностi також звужує iнтерпретацiйнi можливостi дослiдника, а подеколи й унеможливлює ро- зумiння авторських iнтенцiй та iдейного змiсту образу i твору в цiлому.

Широке розумiння портрета, на нашу думку, точнiше вiдповiдає тенденцiям розвитку лiтератури. Однiєю з магiстральних лiнiй еволюцiї портрета як унiверсальної образної характеристики героя є постiйне розширення кола елементiв, що формують цю художню систему. Така тенденцiя портретування окреслюється, починаючи з другої половини ХІХ ст. Портрет мислиться не як сукупнiсть зовнiшнiх ознак, а як складна естетична система, що поряд iз традицiйним зображенням людини мiстить й iншi елементи. У процесi розвитку лiтератури докорiнно змiнюються принципи обсервацiї дiйсностi, вiдтак i моделювання портрета: замiсть живописного принципу утверджується кiнематографiчний. Одночасно послаблюється панiвна настанова на вiзуалiзацiю, дедалi бiльшого значення набувають аудiальнi, тактильнi, нюховi образи тощо.

Концептуальнi змiни портретування можна простежити, порiвнявши твори класичних реалiстiв i представникiв лiтератури межi столiть. У романi Панаса Мирного «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» портрет Галi такий:

«Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чола; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, – здається, сам огонь говорив ними... Двi чорнi брови, мов двi чорнi п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе.

Зелена байова керсетка з червоними мушками, черво- на в букетах спiдниця, на шиї дорогi коралi, хрести, золотi дукати – усе гарно пристало до хорошої дiвоцької вроди».

Докладний опис (обличчя, фiгури, одягу, при- крас), традицiйнi епiтети й порiвняння – цi успадкованi вiд фольклору засоби портретування тривалий час панували в лiтературi.

У портретi Мотрi з повiстi В.Винниченка «Краса i сила» спостерiгаємо полемiку з попередниками щодо принципiв зображення людини:

«Ілько, пильно слiдкуючи за нею, проти волi задивився на красу її, що тепер iще якось виразнiше виявлялась на сiрому тлi стiни, – на ту красу, що не б’є в вiчi, що на перший погляд ледве примiтна, а тiльки в неї вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею iстотою. То була краса, що виховується тiльки на Українi, але не така, як малюють деякi з наших письменникiв. Не було в неї нi “губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто”, нi “пiдборiддя, як горiшок”, нi “щiк, як повная рожа”, i сама вона не “вилискувалась, як макiвка на городi”. Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; нiс тонкий, рiвний, з живими нiздрями; свiжi, наче дитячi гусинки за вухом», очi у незнайомки «наче фiалки пiсля дощу. Темнi, м’якi, блискучi». Герой милується красою юної дiвчини: «бачу тiльки блакитний вуаль, золотi волосинки на шиї i дрiбнi каблучки з-пiд спiдницi», «розглядаю нiжну лiнiю шиї, м’який вирiз на грудях, залом на руцi, такий чистий i свiжий. Знаю, що пальцi у рукавичках – як пелюстки троянди». Знову в портретному описi митець використовує ритмiзовану прозу, яка могла б стати вiнцем любовної лiрики.

Вплив драми на художню прозу виявився у посиленнi ролi мовленнєвої характеристики. Новели В.Стефаника демонструють тенденцiї до посилення дiалогiзацiї, зведення описовостi до мiнiмуму. Твори митця набагато випередили свiй час, демонструючи потенцiйнi естетичнi можливостi, якими українське письменство скористається майже через столiття. Вiдмовляючись вiд традицiйних для попередньої лiтератури способiв зображення, В.Стефаник наближує жанр новели до драматичного твору, частково запозичуючи прийоми портретування з царини драми.

Драма ж, у свою чергу, зазнає iстотного впливу епосу, що, зокрема, виявляється у зростаннi ролi ремарки. На це звертають увагу дослiдники драматургiї початку ХХ ст. О.Семак наполягає на тому, що «наприкiнцi ХІХ ст. ремарка вносить свої корективи у трактування характерiв. У драматургiї першої половини ХХ ст. ремарка виконує не лише службову роль, як це було за часiв Аристотеля, вона все бiльше виступає як самостiйний художнiй образ, який доповнює характеристику персонажiв у п’єсi». Г.Бондаренко стверджує, що така увага до ремарки свiдчить про новий пiдхiд до драматичного тексту як до своєрiдної iнтерпретацiйної моделi. Справдi, ремарка у драмах, наприклад у п’єсi В.Винниченка «Чорна Пантера i Бiлий Медвiдь», перетворюється з допомiжного засобу на основний локус портретного зображення:

«В ательє Ганна Семенiвна. Повна, поважна панi з добрим бiлявим лицем i розумними великими очима. Ходить обережно повз дверi, що на веранду,


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.