Особливості вивчення давньої літератури

Вивчення давньої української лiтератури має свою пiзнавальну специфiку. З одного боку, зрозумiлим видається той факт, що не можна повною мiрою перейнятися емоцiями i думками, вiддаленими у часi, бо, за висловом Й.Гейзiн и, з «переважної бiльшостi лiтературних творiв того часу для нас звiтрився всякий аромат i всяке зачарування». З другого боку, сучасник здатний рацiоналiзовано, з певною прагматикою заглибитись у змiст давнього твору, що, може, залишить вiдчуття доторку до антикварiату – не бiльше; чи, можливо, подивує думкою, яка зродить якiсь актуальнi асоцiацiї. У цьому разi можемо з розумiнням поставитися до гасла «Ad fontes!» («До джерел!») або погодитися з Франковим мiркуванням про те, що й «перед Котляревським у нас було письменство, i були писателi, було духовне життя», що «повне та всестороннє вiдродження нашої нацiональностi неможливе без докладного пiзнання та визискання того засобу духовної сили, яку маємо в нашiм старiм письменствi».

Нинi пам’ятки давньої української лiтератури не викликають особливого зацiкавлення в читацького загалу, попри те, що це важливий етап у розвитку нашого письменства, що там джерела багатьох лiтературних традицiй, наша художня й iсторична пам’ять. Адже художнє сприйняття сучасного читача сформоване у вiдмiнному вiд давнiх часiв iсторичному й естетичному середовищi, пiд впливом iнших чинникiв, унаслiдок чого лiтературна пам’ятка давнини може викликати хiба що спокiйне вiдчуття поваги до себе, а не яскраве естетичне враження. О.Веселовський слушно зазначав, що висновок про банальнiсть i формалiзм середньовiчної поезiї кохання – це оцiнка з часової перспективи, бо колись вона була таки свiжою i породжувала низку пристрасних асоцiацiй.

Пам’ятки давньої лiтератури можуть збуджувати естетичне вiдчуття насолоди лише в тих, хто розумiється на мистецтвi художнього слова, бо естетичнi переживання – це не тiльки спонтанна емоцiя, а й проникнення в художню структуру твору, розумiння, впiзнавання образiв i смислiв. Словеснi твори давнини естетичнi не самi по собi, а можуть бути естетично реалiзованi в художньому сприйманнi читача. Отже, вирiшальне значення має його естетичний досвiд, та необхiдна база, яка дає можливiсть збагнути поетику тексту, вiдгукнутися на нього, незважаючи на те, що мiж моментом його створення i рецепцiєю читача – столiття.

У нашiй науково-дослiдницькiй практицi переважав пiдхiд до давнiх пам’яток «не з того боку»: апелювали до iсторичних, соцiологiчних джерел, з’ясовували «обставини», авторство, фактичну «суму передумов» появи твору, а його художнiсть, закодована в образах, стилi, пафосi, була на другому планi, а то й залишалася поза увагою. Нiмецький професор Г.Яусс наголошував, що реконструює суспiльне становище iз за- позичених знань за iсторичними й економiчни- ми джерелами. Характер вiдповiдi, що її дає лiтература, можна пiзнати тiльки тодi, коли розкрити зв’язки, якi стають прозорими винятково в межах лiтературного досвiду, а вiдчутними – лише за умови розрiзнення горизонтiв.

«Горизонти», за Г.Яуссом, – категорiї, що по- значають рiвень сприймання художнього тексту: крiм «первинного горизонту», який вiдзначається естетично-смисловою спроможнiстю тексту в момент його створення, є «пiзнiшi горизонти», зокрема й «горизонт досвiду реципiєнта», що вступає в контакт як iз «первинним», так i з будь-яким iншим «чужим» горизонтом (наприклад, це можуть бути лiтературознавчi дискурси). Та вирiшальне значення в естетичному прочитаннi давнього лiтературного твору має «горизонт сподiвань», iнакше кажучи – те, чого очiкує читач вiд твору, що в нiм шукає, у чому його iнтерес. Зауважмо, що цей «горизонт» залежить вiд таких чинникiв, як загальна культура реципiєнта, його естетичний досвiд, здатнiсть розумiти «мову мистецтва».

Як читати старослов’янський i давньоукраїнський тексти

Унаслiдок iсторико-культурних обставин прийняте Руссю письмо принесло книжний варiант староболгарської (старослов’янської) мови, яка нинi й у Болгарiї, й у нас є мертвою мовою (як i латина в деяких iнших народiв). Звичайно, будь-якi мертвi мови мають свої живi коренi, є вони i в мови старослов’янської (мова пiвденнослов’янських етносiв), але як культурний та лiтературний феномен старослов’янська мова – штучна, це книжний варiант мови, покликаний спершу обслуговувати християнськi тексти. Саме такий варiант писемної мови в її вузькому призначеннi й поширився на Русi iз запровадженням християнства наприкiнцi Х ст.

Вiдколи на Русi офiцiйною (державною) мовою стає мова християнських текстiв, починається процес формування лiтературної мови. Формування офiцiйно-дiлової (лiтературної, писемної) мови було можливе тiльки за умови її державного впровадження (передусiм через освiту). Цю функцiю взяла на себе iнтенсивна церковна практика мововживання – через лiтургiю, коли книжна мова звучала i западала у пам’ять як «мова релiгiї» (засвоєння цiєї мови – це засвоєння Слова Божого, як вважалося тодi). Такий спосiб популяризацiї привнесеної ззовнi мови з усiма її структурними й семантичними особливостями сприяв унiфiкацiї й формуванню лiтературної мови та її поширенню, зокрема i на лiтературну практику мiсцевих письменникiв.

Пiсля того, коли Русь як держава припинила своє iснування (друга половина ХІІІ ст.), розпочався тривалий процес формування давньоукраїнської лiтературної мови, в основу якої було покладено мову старослов’янську («словенську»), що весь час збагачувалась i модифiкувалася вiдповiдно до особливостей автохтонного мовлення. Цей феномен уперше зафiксував Лаврентiй Зизанiй (?–1634), котрий у 1596 р. видав «Граматику словенську», а також


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.