згадати не тiльки абсурдно-гротескний свiт гоголiвського «Носа», а й кафкiанськi перетворення. Тому цю «несерйозну» «комедiйку» не варто недооцiнювати.
Гуска органiчно не сприймає нової влади: при словi «суботник» у нього пiдвищується температура та прискорюється пульс. Гуска й радий був пристосуватися – «нехай цар чи соцiалiзм, щоб тiльки було тихо», але в нього стався конфлiкт iз власним мовленням. Парадокси мовлення як психологiчний казус – це, згiдно з вимогами часу, наскрiзна тема Кулiша. Адже в радянському суспiльствi традицiйне мовлення витiснялося новоязом, позицiя ж людини у новому свiтi характеризувалася невизначенiстю. Новий радянський волапюк стає частиною iндивiдуальної свiдомостi людини, яка хоче i не може пристосуватися до життя. З iншого боку, саме завдяки парадоксам мовлення Кулiшевi персонажi усвiдомлюють незнаний i невимовлений ними сенс буття. Мовлення допомагає їм самоiдентифiкуватися у буремному i незрозумiлому свiтi.
Тому не тiльки «фiлологiчна комедiя» Кулiша «Мина Мазайло» безпосередньо дотична до проб- леми мови та мовлення, а й попереднi його твори мають виразне мовне забарвлення. Гуска збожеволiв саме на рунтi того, що старий службовець, колишнiй колезький секретар, якого урiвняли з простим писарем, не розумiє радянського слова «грамчека», що асоцiюється у нього не з писемнiстю, а iз сумновiдомою комiсiєю з боротьби з контреволюцiєю, державною каральною полiцiєю нової влади. «Органiчне» неприйняття нового життя наближує «фiзiологiчну» реакцiю Гуски до реакцiї гоголiвського Городничого, який крах своєї вiри в Ревiзора теж сприймав на «фiзiологiчному» рiвнi. «Куди ж менi сховатися? – кричить Саватiй Гуска у фiналi. – Невже ж нема такого мiсця на землi? Невже загинув? Мiльйон свiчок в очах i немов тисячу панахид навколо правиться». Потрясiння трагiфарсового героя сягає шекспiрiвських пристрастей, вiн божеволiє, забуваючи, де перебуває, але згадує про свиню Маргаритку, що сидить удома в пiдпiллi, ототожнює грозу з падiнням гардероба, що його переховує вiд радянської влади на горищi. Гоголiвська абсурдна й алогiчна деталiзацiя свiдчить не про мiзернiсть персонажа, а про трагiчну долю маленької людини в добу великих iсторичних катаклiзмiв. Історiя розчавлює Саватiя Гуску. «Сатира – без найменшого проблиску. Радянська Україна – якась суцiльна божевiльня», – писав свiй присуд полiтичний цензор про наступну «комедiйку» Кулiша «Хулiй Хурина» (1926). Тему країни як божевiльнi цензор визначив напрочуд точно. На перший погляд, може здатися, що це справдi сатира на бюрократичнi установи радянської влади. Саме так i сприймали п’єсу сучасники. Вона викликала велику дискусiю, але сценiчної iсторiї не мала. Сам автор оцiнював свiй твiр як сатиру: «Це сатира на нашу неграмотнiсть та коснiсть». Утiм iз сучасної перспективи це радше гротеск абсурду, репрезентацiя свiту як суцiльної божевiльнi. Цей ракурс вважається одним з найбiльш ангажованих у мистецтвi ХХ ст. Те, що ранiше вважалося сатирою на певний суспiльно-бюрократичний лад, у модернiй рецепцiї втрачає риси доконечного iсторизму i сприймається як екзистенцiйне божевiлля людського iснування, що звелося до форми, втративши сутнiсть. Як у мовленнi психiчно хворої людини, таке життя зберiгає зовнiшню логiку, але внутрiшньо позбавлене сенсу.
Отже, визначення «сатира» для п’єси Кулiша, як i загалом для творiв ХХ ст., таке ж випадкове та необов’язкове, як й iм’я Хулiо Хуренiто (герой авантюрної повiстi сучасника Кулiша, росiйського письменника І.Еренбур а) – для сюжету «комедiйки» «Хулiй Хурина». Необов’язковим є також i введення до тексту реалiй медiйної полiтики 1920-х рр. Текст Кулiша наскрiзь iнтертекстуальний. У такому разi iнтелектуальнiсть є i пародiйною грою, й iронiчним знущанням з читача та критика, якi надто серйозно ставляться до лiтературного тексту, адже до сюжету введено такi артефакти масової культури, як твiр Еренбур а чи журналiстика Соколовського. Здається, Кулiшiв текст дещо випередив аналогiчнi явища у свiтовiй культурi масмедiа на зламi ХХ–ХХІ ст. Треба сказати, що «стьоб», поширений у сучаснiй українськiй масовiй культурi (скажiмо, сленговi пародiї Леся Подерв’янського), для 1920-1930-х рр. був не дуже характерним, адже вiтчизняний авангард переважно розвивався на рунтi традицiйного нацiонального романтичного свiтосприйняття.
Втративши надiю вiдшукати мiстифiковану героєм-шахраєм могилу, переляканi чиновники з повiстi І.Еренбур а вирiшили замiсть неї пiдсунути громадi якусь стару, невiдому могилу. Партократи у п’єсi «Хулiй Хурина» конструюють натомiсть небiжчика. Значення реставрованої смертi пiдсвiдомо накладається на всi форми дiяльностi Хоми Божого й новiтньої бюрократiї. Значення гри мають не тiльки фабульнi пошуки могили на кладовищi, а й позасюжетнi натяки самого автора. Драматург заграє не тiльки з «Коротким курсом iсторiї ВКП(б)», а й iз самим театром. У «комедiйцi» «Хулiй Хурина» є гротескна iсторiя з валтування в ложi театру пiд час вистави – так автор дошкульно посмiявся з друзiв-режисерiв та акторiв. Загалом ця п’єса наскрiзь гротескно-театральна, тут абсурд буття в мертвому полi радянської офiцiйної дiйсностi зображено у формах балагану.
Традицiйний для українсько-росiйської культури мотив «приїжджого зi столицi», що його започаткував Г.Квiтка-Основ’яненко й використав М.Гоголь, в умовах 1920-х рр. трансформувався у модернi спроби нацiональної самоiдентифiкацiї. Адже столицею для провiнцiйного мiстечка, що ним керує колишнiй незаможник Хома Божий, є не так Харкiв, як Москва. Здається, українське державне самоврядування немовби офiцiйно й визнано, але його зведено до бюрократичної форми. Українiзацiя пiд керiвництвом Хоми Божого, якому її нав’язали згори, зводиться до безглуздого додавання слова «позаяк» до анекдотичних постанов пiдлеглих йому райвиконкомiв. Найчастiше автор показує дiйснiсть через колоритний бюрократичний текст. Вiн узагалi перетворює дiйснiсть на мовний досвiд, мовний експеримент. Можливо, саме тому майже в кожнiй його п’єсi йдеться про експеримент влади з українiзацiєю.
Український шахрай, однофамiлець вiдомого партiйного журналiста, впевнено видає себе за цього останнього. «І нiхто за документами не спитає, – твердить вiн. – Москва, брате!.. Гегемонiя!..» Поцiкавившись українiзацiєю та прiзвищем Хоми Божого, шахраї вдають iз себе представникiв «центру» i вважають, що не заїхати на український партiйний пленум до Харкова буде нечемно: «Все ж таки Україна...» У комедiйнiй поведiнцi українських шахраїв можна легко впiзнати поверхово-бундючне, самовпевнене та поблажливе ставлення метрополiї до пiдлеглої країни. Редактор газети, який попався на вудку шахраїв, у вiдчаї кричить: «...хай посилають в Росiю... К бiсу цю Україну, i газету, i мову... Ой, Україно, щоб тебе!..» Інший персонаж резонно запитує: «То чим же винна тут невiстка? Україна! Мова...» Не виходячи за межi доморослої провiнцiйностi, драматург таки показав абсурдну пiдмiну процесу українiзацiї бюрократично-радянським мовленням. Помпезнi заходи щодо вшанування неiснуючого небiжчика лускають, залишаючи по собi тiльки згадку очевидцiв про «красиву» промову Хоми Божого, в якiй свiчки було замiнено «ясними лiхтарями соцiалiзму». Соцiалiзм, як i ранiше, залишається мовним фантомом.
