Поезія Дмитра Павличка — це глибинні роздуми про загальнолюдські істини: любов і ненависть, добро і зло, правду і кривду, вічність і мить.
"Поезію творить любов, а не злоба", — так написав у "Слові про себе" поет. Любов стояла і стоїть біля витоків життя, робить добро, стверджує у людині людське, вивищує нас перед злом. Саме тому вірші Дмитра Павличка не старіють, невтомно випромінюють любов і щедрість душі.
Любов вічна, і перше кохання буває у кожного. Образ юного кохання, яке тільки-но зароджується, поет порівнює з білими росами. Але життєві труднощі в образі сонця стають на перешкоді закоханих. Якщо вони подолають їх, то це справжні почуття, а не роса ранкова. Та віриться, що кохання пройде усі випробовування, бо воно правдиве й світле.
Інтимна лірика поета розкривається в його збірках "Пахощі хвої", "Таємниця твого обличчя". Павличко оспівав любов як найбільшу людську цінність, якій відповідає червоний колір на вишитому рушнику людського життя:
Два кольори мої, два кольори.
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Любов і журба, радість і смуток органічно поєднані в житті, і цей зв'язок ми помічаємо в любовних віршах Павличка. У збірці "Пахощі хвої" звучать мотиви зрадженого, неподіленого, зневаженого кохання. Ліричний герой страждає, інколи йому доводиться з серця виривати любов ("Я тільки раз, єдиний раз любив...", "Чи досі я любив?"). Бувало, що у юнака з'являлося нове почуття, та перше трепетне кохання не забувалося.
У багатстві другого кохання
Першого завжди іскринка тліє, —
переконливо доводить поет у вірші "Ти мене гуцулом називала".
Кохаючи, людина стає кращою і прагне бачити кращим того, кого любить. Як важко ліричному героєві, коли він, йдучи по полю з коханою, бачить її безтурботність, байдужість, неповагу до праці, до землі, до хліба. Дівчина грубо топче колоски пшениці, "немов траву безплідну, дику". Вона не чує їх крику, а в душі юнака виринули спогади, як він малим збирав ті колоски на чужому полі, щоб не померти з голоду. Ліричний герой з пошаною ставиться до хліба, людської праці, тому з болем спостерігає байдужість коханої. Він мовчить, йде покірно за подругою, але її образ втрачає святість і привабу:
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
Збірка "Таємниця твого обличчя" — гімн любові як високому людському почуттю. Любові до жінки, до землі, до Батьківщини. У поезії "Моя любове, ти — як Бог" Павличко обожнює це світле почуття, сповнене загадок і таємниць. Любов робить людину кращою, зігріває її своїм теплом, дає наснагу для діяльності. Любов — основа життя, — говориться у віршах "Зачах, згорів я до основ..", "Де ждав я тебе, як свята ...", "Коли до тебе прилечу" та ін.
Поет шукає, в чому таємниця любові, і знаходить її в таємниці обличчя коханої:
