Найбільша з усіх таємниць —
Таємниця твого обличчя.
Тугою за коханням, прагненням кохати і бути коханим переповнена поезія "Я стужився, мила, за тобою...". Почуття ліричного героя таке велике, що з туги він перетворюється у явора, що "палений журбою" самотній стоїть між буками. Це кохання — мрія, той ідеал, який, мов зірка, світить йому у тяжкі часи:
Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина та її кохання молоде.
У поезії "Дзвенить у зорях небо чисте ..." автор виражає почуття неподільного злиття людини зі світом природи. Все змінюється в людині, коли вона зазнає справжнього щастя. Душа її розквітає, як квітне і природа.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами розцвіла.
Кохання приносить людині радість, та водночас приносить і печаль:
Я тебе обгорну руками,
Поцілунками обів 'ю.
А в серці на самім денці
Сховаю печаль свою.
("Що я для тебе маю?")
В інтимній ліриці Дмитра Павличка панує атмосфера чистого, ніжного, спопеляючого кохання. Воно нагадує мені Мавку Лесі Українки і Марусю Чурай Ліни Костенко. Це почуття настільки сильне, що вивищує героя над іншими.
Незабутніми залишаються для мене рядки інтимних поезій великого лірика. Назавжди торкнулась мого серця яворова скрипка з його любов'ю і журбою.
