Справедливо говорять, що біографія поета - в його віршах. З поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатися про життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж з підручників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитого поста.
Народився Дмитро Павличко, пригадує мати, "коли конати картоплю з батьком йшли вони". Майбутньому постові "тверда земля була за ліжко. Шорсткий киптар за пелюшки". Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям: нужда, тяжка праця, бідненька скипало того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги...
В одному з ранніх віршів "Дві ялинки" йдеться про те, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж "треба купить бараболі Матері хворій своїй".
Та ось - вересень 1939-го. Звичайно ж, "син простого лісоруба" з радістю і надією зустрів його. Певна річ - не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув па власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі - університет.
Підріс, як пагінець із землі і забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писав молодий поет і про визволення, й про партію, і про нову Радянську Батьківщину. Писав щиро. ,
Звичайно, багато за що можна дорікнути поетові в ті роки. Та втримала його на крилі совісті любов - справжня синівська, не показна й не фальшива любов до України, до рідного народу, його історії, його мови.
У дитячому серні жила Україна –
Материнські веселі і журні пісні,
Та, за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.
Непокривлену душу хотіли зламати.
Та лишилися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.
...І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші "Коли умер кривавий Торквемада" відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні.
Надто вже прозорою була алегорія, щоб її не зрозуміли... Іще якби ж то сам Торквемада! А то й ряд крамольних віршів про мову, віршів, що відверто суперечили офіційній політиці сколонізованого народу.
"Ти зрікся мови рідної...", "Якби я втратив очі, Україно..."*, "О рідне слово, хто без тебе я?!..**, "Лист до одного знайомого в справах філологічних"... Для Павличка мова - то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або - як око в лобі. Павличко ж у сонеті "Якби я втратив очі, Україно", пише, що, осліпнувши, міг би жити:
Мені і в непроглядній пітьмі днів
Твоя лунала б мова солов'їна,
І світ, що ти дала мені у віно,
У сяйві слова знову б заяснів.
