"О рідне слово, хто без тебе я?" (за творчістю Дмитра Павличка)

 

Справедливо говорять, що біографія поета - в його віршах. З поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатися про життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж з підручників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитого поста.

Народився Дмитро Павличко, пригадує мати, "коли конати картоплю з батьком йшли вони". Майбутньому постові "тверда земля була за ліжко. Шорсткий киптар за пелюшки". Доля судилася Дмит­рові така, як і всім українцям: нужда, тяжка праця, бідненька скипа­ло того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги...

В одному з ранніх віршів "Дві ялинки" йдеться про те, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж "треба купить бараболі Матері хворій своїй".

Та ось - вересень 1939-го. Звичайно ж, "син простого лісору­ба" з радістю і надією зустрів його. Певна річ - не міг він тоді бачи­ти, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, кол­госпи. Які ж зміни він відчув па власній долі? Школа рідною мо­вою. Українські книжки. А далі - університет.

Підріс, як пагінець із землі і забуяв поетичний талант, народи­лися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писав молодий поет і про визволення, й про партію, і про нову Радянську Батьківщину. Писав щиро.              ,

Звичайно, багато за що можна дорікнути поетові в ті роки. Та втримала його на крилі совісті любов - справжня синівська, не по­казна й не фальшива любов до України, до рідного народу, його історії, його мови.

У дитячому серні жила Україна –

Материнські веселі і журні пісні,

Та, за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

 Непокривлену душу хотіли зламати.

Та лишилися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

...І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обе­режно промовчував, Павличко у вірші "Коли умер кривавий Торквемада" відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який пану­вав у країні.

Надто вже прозорою була алегорія, щоб її не зрозуміли... Іще якби ж то сам Торквемада! А то й ряд крамольних віршів про мову, віршів, що відверто суперечили офіційній політиці сколонізованого народу.

"Ти зрікся мови рідної...", "Якби я втратив очі, Україно..."*, "О рідне слово, хто без тебе я?!..**, "Лист до одного знайомого в спра­вах філологічних"... Для Павличка мова - то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати най­більшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або - як око в лобі. Павличко ж у сонеті "Якби я втратив очі, Україно", пише, що, осліпнувши, міг би жити:

Мені і в непроглядній пітьмі днів

Твоя лунала б мова солов'їна,

 І світ, що ти дала мені у віно,

У сяйві слова знову б заяснів.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.