Драматична поема як жанр не давала змоги авторського коментаря, а тому зображуване коментується і відповідно оцінюється в діалогах між подружжям. Для обох героїв Україна - це "веселий світ" з дівочим співом по гаях, де сонце встає, а не заходить, де шанується воля і людська гідність, де в шанобі батько-мати, добре слово, жіноча і подружня вірність. Московщина ж - "неволя бусурманська", "темниця". І ця суб'єктивно-емоційна інформація доповнюється зображенням історично достовірних деталей і рис суспільно-політичного і громадського життя Росії того часу: шовінізм, великодержавний цинізм у ставленні до інших народів, зокрема українців ("...та там такі напасті, що крий боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки!"); релігійній месіанізм ("у церкві божій, замість молитися, людей все гудять, ще й виносяться так благочестям поперед нас..."); відступництво від договірних статей Переяславської ради ("Все нам в очі тією присягою тичуть... Чому ж вони самі забули Бога?"); рабське догождания, лукавість, улесливість, як основа взаємин при царському дворі ("...я повинен "холопом Стьопкою" себе взивати та руки цілувати, як невільник..."), доноси, шпигунство, фізичні знущання. І як підсумок звучить нищівний за своїм пафосом і змістом монолог Оксани: ...Хіба я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш ( під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки... Холопів продають... Чим не татари?
Протистояння двох світів поглиблюється і зображенням окремих сторін звичаєво-побутового обряду України й Росії. Оксана з її призвичаєнням до пошанування жінки, дружини, її честі й гідності не може звикнути до того, що у Москві дружину мають за "холопку з вотчини" її чоловіка, що "нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді", що етикет пригощання гостя зводиться до мовчазного і фамільярного "поцелуйного обряда", а в рідній стороні в таких випадках звучало: "- Дай Боже, панночко, тобі щасливу й красну долю! - Будь здоровий, пивши", де від свого коханого вона чула звертання на зразок "зоре", "моя доле", "голубонько", "єдина".
І усе не пояснює і вмотивовує розв'язку твору: "Я гину, в'яну, жити так не можу!" Типово романтична розв'язка конфлікту - смертельна хвороба від смертельної туги - сприймається як органічний компонент всієї ідейно-художньої системи твору.
Трагізм долі Оксани, як і драматизм загального настрою твору, підсилюється зображенням не менш трагічного життя Степана, що мусив постійно фати роль, роздвоюватись, не бути собою, - аби вислужитись, аби не втрапити не "дибу", тремтячи щоденно за своє фізичне виживання. Його душа, хоч і покрита іржею ("як на старих шаблях буває"), проте все ж відживає у найдраматичніший момент його життя - в передсмертний час дружини. І отой монолог-сповідь Степана конкретизує як сутність трагізму його долі, так і основну думку твору:
Нас доля так уже скарала тяжко що, певне, й Бог простить усі гріхи. Хто кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати...
Постає питання: чому у змалюванні двох світів Леся Українка свідомо культивує такий кагегоризм тону, таку підкреслену одно значність зображення - України в світлих тонах, Росії - у непривабливих, темних? Ніде не погрішивши проти правди факту й деталі, письменниця все ж свідомо і послідовно, сцена за сценою, епізод за епізодом поглиблює це протистояння, це співставлення взаємонеприйнятного.
Ідейно-художні особливості драматичної поеми "Бояриня" зумовлені не "войовничим нацоналізмом", а ображеним національним почуттям. Ні в "Боярині", ні в іншому творі Леся Українка не сплямила свого пера проявами національної ненависті чи національного чванства. Демократичний зміст, гуманістичний пафос її творчості, висота духовності й інтелекту, заявлені в характері трактування вічних, загальнолюдських проблем, - все це повсякчас приваблювало читача і піднімало її слово до рівня світових вершинних зразків.
Осмислюючи проблеми національної історії часів Руїни, Леся Українка водночас осмислювала і сучасну їй націонадьно-політич ну ситуацію, адже сама жила в час "великої руїни": зневажалися основи буття українського народу - заборонялась мова, перекреслювалась історія, підкуповувалася інтелігенція, продаючись подекуди "за шмат гнилої ковбаси". І аби докричатись і до великодержавного вуха, і до свого, що "оглухло", "не чує", аби розбудити земляків, відродити в них національну пам'ять і змусити зрозуміти, що напія з волелюбними традиціями, героїчною історією і високими морально-етичними даними заслуговує не на приниження своєї гідності "старшим братом", а на пошанування своєї окремішності, права на державний суверенітет, Леся Українка і дозволяє собі і категоричність тону, і однозначну прямолінійність.
