У «Сонячних кларнетах» Тичина відкрив поліфонію не в поєднанні різних типів інтонації — наспівної, говірної, ораторської,— а в самому наспівному інтонаційному ладі. Специфічна властивість інтонаційної структури вірша в збірці «Сонячні кларнети» — раптові емоційні сплески в оповідному тексті (вигуки, запитання) — якесь достоту людське зітхання, спонтанний, внутрішній, незбагнений порух душі, емоційні пориви. Наприклад, у поезії «Дощ» можна добре побачити, як посеред спокійного чистого тексту, з'являється схвильований вигук:
Квітчастий луг і дощик золотий, А вдалині, мов акварелі,— Примружились гаї, замислились оселі... Ах, серце, пий!
Повітря, мов прив'ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок Такий чудовий і сумний.
Якщо з наведеної строфи прибрати четвертий рядок, вірш втратить суто тичинівську інтонацію тієї схвильованості, живої сердечності, яка й робить лірику поета неповторним феноменальним явищем справжнього мистецтва. Особливості синтаксису й архітектоніки в ранніх збірках поета дістали наукову оцінку в нарисі Ф. Майфета «Матеріали до характеристики творчості Тичини», в якому автор спеціально дослідив словесно-композиційні повтори у вірші поета 20-х років, показав величезне розмаїття численних типів синтаксичного паралелізму й дав їх класифікацію:
1) повтор піввіршів («Над мною, підо мною, Горять світи, біжать світи»); як його різновид — обернений паралелізм, так званий хіазм — повтор однорідних словоформ на початку й кінці рядка («Квітчастий луг і дощик золотий»);
2) повтор рядків («Тікай шепнуло в береги,— лягай,— хитнуло смолки»);
3) повтори у межах періодів, строф, вірша («О люба Інно...») та інші. За цими ж параметрами досліджені такі звукові й синтаксичні фігури, як анафори, епіфори, стик кільця.
Присутність повторів свідчить і про певний характер вірша. Збільшення кількості повторів — це й збільшення кількості емфатичних пауз, які, своєю чергою, посилюють словесні й фразові акценти й, отже, сприяють загальній тонізації вірша. Посилення ролі емфатичних пауз — одна із основних ознак вірша Тичини 20-х років XX ст. певною мірою вона виявляє особливості психічної структури поета — імпульсивність, гостроту, динаміку його емоційних реакцій. Універсальна система повторів і емфатичних пауз у Тичини визначає сугестивність, впливовість його вірша. Оскільки впливова сила ритму є силою повторів, то поєднання різних типів повторів (метричних, звукових, словесних, фразових тощо) багатократно збільшує їх дієвість. Впливовість ритму підвищується тим, що повторюється форма кола; коло — рядкове, строфічне, композиційне — найбільш сугестивна ритмічна форма, властива танку, музиці, поезії (хоровод, хороколо). Коло є найчастіше вживаним засобом композиційного розподілу матеріалу у поезії Павла Тичини 20-х років.
У створенні оригінальної, тонко розгалуженої завершеної строфи поет поєднує різнометричні стопи, причому не в межах рядка (кожний рядок у його вірші чистий, однометричний), а тільки в межах строфи, надаючи строфічній цілості виняткової заокругленості, інтонаційної чистоти (отже, користується рядковими, а не рядково-стопними логаедами (логаеди з грець, словоспів). Індивідуальні «словоспіви», мелодійні строфи ми знаходимо в цілому ряді віршів збірки «Сонячні кларнети» («Я стою на кручі», «Хор лісових дзвіночків», «На стрімчастій скелі», «З кохання плакав я», «О панно Інно...» та ін.).
Отже, перша збірка лірики Павла Тичини є значним поступом як на творчому шляху самого митця, так і для української поезії в цілому. На етапі її створення Тичина вже випрацював неповторний власний стиль, який запозичив мелодійність та інструментарій народнопісенної поезії, але вдосконалив її новими зворотами, компонуванням кількох розмірів і жанрів у межах одного вірша, драматичним ліризмом тощо. Вірші молодого Тичини мелодійні, співучі та ліричні, тут мало говірних віршів, а багато з творів, які ввійшли до «Сонячних кларнетів», пізніше були покладені на музику видатними композиторами.
1. Звучить аудіозапис поезії «Ви знаєте, як липа шелестить..?»
2. Евристична бесіда (роздуми вчителя
3. Виступ учня-«критика»
Перша книжка поезій П. Тичини з незвичайною назвою «Сонячні кларнети» (тоді писалося «Сонячні») вийшла друком у 1918 р. На обкладинці — соняшники.