«Учитель всього народу» (до річниці від дня народження Івана Франка)

Мета: збагатити знання учнів про І. Франка; допомогти зрозуміти його роль в історії української та світової культу­ри; заповнити серця учнів гордістю за те, що вони — зем­ляки Великого Каменяра; виховувати патріотизм, наполе­гливість, працьовитість, бажання займатися самоосвітою, бути досконалою людиною.

Обладнання: портрет І. Франка, вишитий рушник, українська піч, ліжко, декорації для лісової галявини, річки, кузні; парта з книгами, виставка творів І. Франка, магнітофон, записи звуків лісу та річки.

Інсценізація «Іван Франко в кузні у батька»

Батько Івана Франка. Я, Яків Франко, заможний се­лянин, маю близько 13 гектарів землі. Замолоду навчався у дрогобицького майстра ковальському ремеслу. Моя кузня стоїть на пагорбі край села, поряд з дорогою на Дрогобич. Найбільше людей тут збирається взимку. Але навесні та влітку теж є два короткі сезони — плуговий і серповий, коли селяни йдуть до мене налагодити інструмент для оран­ки чи жнив. Багатьом людям я обковував вози, робив со­кири, натягував обручі на колеса. Деякі заходили і просто гомоніли, бо знали, що люблю гамірний людський гурт. В кузні точилися розмови односельців про Борислав, де розпочиналося потужне видобування нафти і воску, пере­казували одне одному історії, з яких поставала невесела картина нужди й горя ріпників та здирства, шахрайства, жорстокості тих, у чиїх руках опинилася їхня доля. Про­ те нерідко панував і дружній, радісний настрій, звучали жарти. Коли мені виповнилося 54 роки, найбільше щастя зазирнуло в мою родину — з'явився син — первісток, якого ми з дружиною Марією Кульчицькою, яка була молодша від мене на ЗО років, нарекли Іваном.

Іван Франко. Мене тягло на двір, до кузні. Мені хо­тілось власними очима глядіти на все, слухати всього, що там робиться та говориться. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий, уриваний стук важких металів, мов гавкання злющих псів. Мене манив вогнистий блиск роз­печеного заліза, котре, мов живе, піднімалось на ковадлі під ударами молотів. Мене манили ті червоні іскри,... ті лиця... приязні голоси, ті веселі та сумні оповідання, ко­трих так багато можна було наслухатися в татовій кузні. Це все залишилося живим в моїй душі.

Інсценізація «Малий Івась з матір'ю»

Мама співає.

Івась.

Мамо, голубко!

Ще про Ганнусю, Шумильця, Вінки! Ні, сину, годі! Покіль я співаю, Праця чекає моєї руки.

Мама помаленьку відходить.

Мамо, голубко, зарано в могилі

Праця й недуга зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В моєму серці ясніє, живе.

Сину, кріпись!

Адже ж не паном родився ти чий!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

Та лиш тебе доведе до людей.

Ведучий 1. Сім'я коваля Яця швидко збільшувала­ся. Марія народила ще 4 дітей. Можливо, з цієї причини у п'ятирічному віці Івана відвезли до села Ясениця Сільна, де мешкала Людвіка Кульчицька, його бабуся по матері. Саме там Іван став свідком зібрань людей, які приходили в дім його бабусі, щоб пообурюватися, висловити свої «революцій­ні» настрої. В цьому селі малого Франка віддали до школи. Йому було 6 років. За перших 10 днів навчився читати по- українськи. А далі — розв'язувати задачі на 4 дії, співати, читати й писати трьома мовами: українською, польською й німецькою. Отже, початкову школу він закінчив блискуче.

Ведучий 2. А далі Івась учився в Дрогобичі. Малий школярик так рвався до науки, що не дочекався, поки швець злагодить йому чобітки, і босоніж побіг до школи, яка називалася «нормальною». Але яка ж це нормальна школа, коли в ній з селянських дітей глузують, обзивають їх хлопами, бидлом та ще й б'ють.

Іван Франко. Діти туманіли зо страху, тратили голос, тратили пам'ять, віру в себе... Ми жили весь час, мов у ту­мані. Саме тут зародилась в моєму серці ненависть до будь- якого приниження людської гідності.

Ведучий 1. І ось у таких умовах Іванко стає першим учнем класу. Що ж скажуть про нього його ровесники?

Іван Ящуляк. Франко учився в школі найкраще від усіх дітей.

Карло Бандрівський. Франко був веселої вдачі, до книж­ки цікавий. Поведения з товаришами шкільними було все приязне. Караним учням співчував і терпів з ними. Пома­гав у науці своїм товаришам. Іполит Погорецький. Дуже скромний і несміливий.

Ведучий 2. Дев'ятирічною дитиною Івась пережив велике горе — смерть улюбленого татуся. Це був перший удар Франкової долі. Нависла загроза припинення навчан­ня. Але вітчим, на щастя, виявився людиною доброю і ро­бив усе, щоб навчання Іванка було забезпеченим. Іван Франко. Як сина селянина, мене посадили в кутку за «ослячу парту», глузували з моєї нестриженої чуприни, полотняного одягу, великих батькових чобіт і української мови.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.