На перший погляд, братство не лишило помітного сліду й на Ук¬раїні, в Києві; воно, видимо, не встигло ще пустити коріння. Проф. О. О. Русов у спогадах свідчить принаймні, що за часів його дитин¬ства говорили (і то з великим прибільшенням) про окремі моменти з життя Костомарова (Костомаров зав'язує білу краватку, щоб їхати під вінець, а тут саме приходять його заарештувати), - але суть «костомаровської історії» неясна. В тому ж дусі розповідає і В. Б. Анто¬нович. Прибувши до Києва 1850 року, він ні в кого зі студентів не міг допитатись про українську літературу та джерела української історії. З студентів «ніхто не говорив по-українськи, і мої питання... зустрічали як зайву й ексцентричну вигадку...» «Допіру на четвер¬тий рік я знайшов двох людей, що більше-менше відчували україн¬ську національність». Від одного з них, медика Панченка, В. Б. Ан¬тонович уперше почув і про кирило-мефодіївських братчиків.
Розгромлене 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство цікаве для нас у даному зв'язку як характерний виплід романтичних ідей, як вираз¬ний слід розриву українського романтизму з офіційною народністю. Найголовнішим ідеологічним пам'ятником братства є «Книги бытия украинского народа», або, як називають їх у III відділі, «рукопись За¬кон Божий», їх пильно розшукують жандарми, їх аналізує у своєму докладі граф Уваров; їх переховування та поширення стягає най¬більшу кару на Гулака та Костомарова.
