Гоголь - український чи російський письменник

Микола Гоголь – український письменник чи нi? Це, безперечно, проблема другого ряду. Однак зараз ця проблема, збурена полiтичними чинниками, стала в загальному дискурсi чи не найпопулярнiшою поряд з такими, як ... стосунки Гоголя з жiнками i загадка смертi митця та його перепоховання у травнi 1931 р. Сам цей факт змушує поставитися до цього питання уважнiше. А введення творiв Гоголя до програми з рiдної лiтератури спонукає до наукового пояснення належностi творчої спадщини письменника до нацiональної культури i лiтератури.

Гоголя нинi читає весь свiт, у багатьох країнах сформувалися потужнi науковi школи з вивчення його творчостi, що свiдчить: письменник не втратив своєї актуальностi. Досить подивитися на численнi цитування в постмодернiстських текстах, щоб переконатися в цьому. Як вiдомо, є класика мертва: вона демонструє зразки, гармонiю, симетрiю, стилiстичну вишуканiсть i метафоричну винахiдливiсть, але не дотикається до сьогоднiшнiх проблем реальної людини. Вона – музей красивих речей. А є жива. Вона зачiпає, тривожить i збурює душу, викрешує iнтелектуальну iскру, породжує живу емоцiю. Гоголь – живий класик, який продовжує захоплювати читача.

Означуючи свiй час, митець вивiв формулу: «свiт у дорозi». Чи не цим вiн спiвзвучний сучасностi? «Свiт у дорозi» заторкує чимало питань, зокрема й вiчне: як жити, що вартiсне в цьому життi? Гоголь бере людину в її первiсному виглядi й вiднаходить у нiй iскру Божу (навiть у найзнедоленiших). Вiн розпочав у лiтературi розмову про життя тiла i ставлення до нього. Гоголь означив велику кiлькiсть людських типiв, подав iснування людини в рiзних формах буття (спокiйнiй i природнiй, героїчнiй i жертовнiй, пустiй i нiкчемнiй, пожадливiй i обмеженiй), чим i досi полонить читачiв. Справдi, його творчiсть – це цiла енциклопедiя буття. Водночас Гоголь чiтко дав зрозумiти, яке iснування можна вважати праведним. Це теж приваблює читача, бо, на щастя, й нинi до праведностi тягнуться люди. Праведнiсть особливо актуальна в часи знецiнення моралi й торжества сумнiвних цiнностей. Це час аскетiв, здатних протиставити себе свiтовi, бо тримається вiн усе-таки на праведниках. Гоголь рiзний у кожний окремий перiод своєї творчостi, але в будь-якiй епосi читач знаходить щось близьке собi по духу.

Стосовно ж спадку митця в росiйськiй та українськiй лiтературах, то тема ця дуже складна i драж- лива. Аналiзуючи її, ми входимо у сферу нацiонального, яка у нас, сказати б, перегрiта. Однак я спробую сформулювати свою думку щодо цього. Почну iз зауваги: питання про «українськiсть» Гоголя виникло не сьогоднi. Критика говорила про це вже з появою перших творiв письменника. А щодо академiчного лiтературознавства, то наприкiнцi ХІХ ст. проблема функцiонування Гоголя в українському контекстi стала предметом уваги науковцiв.

Симптоматично, що в одному з перших системних нарисiв iсторiї української лiтератури М.Петрова роздiл, де вмiщено главу про Гоголя, називається «Український нацiоналiзм, або Нацiональна школа в українськiй лiтературi». Історик лiтератури роз- глядає творчий спадок письменника в контекстi українського письменства, вважаючи Гоголя «най- кращим виразником нацiонального напряму української лiтератури в загальноросiйському дусi»1. А на початку ХХ ст. В.Перетц стверджував, що «дивне нерозумiння Гоголя можна пояснити, як нам видається, лише одним: за природою свого духу i творчостi вiн був чужий великоруськiй лiтературi. Вiн, як показує аналiз його перших повiстей, радше є в них художником, який завершує попереднiй розвиток малоросiйської лiтератури, нiж починає новий». Це був своєрiдний вiдгук на подивування В.Бєлiнського: «У Гоголя не було попередникiв у росiйськiй лiтературi, не було (i бути не могло) зразкiв в iноземнiй лiтературi». Спадщина Гоголя ввiйшла до канону української лiтератури саме тому, що вона утримувала питомо українську художню традицiю. Багато явищ української лiтератури не можна зрозумiти без Гоголя. Передусiм це стосується романтичної стильової течiї та необарокових явищ («химерного» роману, карнавально-смiхового сегмента постмодернiзму та iн.). Тож тема «Гоголь i українська лiтература ХІХ–ХХ ст.» потребує серйозного пiдходу дослiдникiв. Українському гоголезнавству бракує системних дослiджень з цiєї проблематики, особливої уваги заслуговують перiоди, коли актуалiзувалася творчiсть письменника. А було це в часи, коли українська культура отримувала мож- ливiсть вiдносно вiльного розвитку: так було на по- чатку ХХ ст., у 1920-тi рр. i є тепер.

Якщо проаналiзувати роль Гоголя i його творчостi в культурному розвитку Росiї й України, то виглядає вона досить непростою, тут є свої pro еt contra*. Ідеться про те, що Гоголь був не тiльки великим будiвничим, а й могутнiм руйнiвником. Така природа генiя. Вiн руйнує усталений порядок, виказує його нове розумiння i тим спонукає свiт до змiн, що вiдбуваються, як це часто трапляється, не обов’язково за життя письменника. Спокуса ж побачити цi змiни за життя часто веде художникiв до вiдмови вiд художнього слова i спроб звернутися до прямого, «лобового» слова (так було навiть з таки- ми великими письменниками, як Л.Толстой чи Е.Золя), що шкодить художностi, i письменники здебiльшого не досягають мети.

Як слово генiя вiдгукнеться, нiхто не знає. Точна бухгалтерiя в таких речах неможлива, i наївно було б намагатися вирахувати й кинути


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.