Диктанти. Варіант 4 - Page 3

Музей української культури

Наша рідна українська мова — це основа нашої без­межно багатої культури. Це наш дух, наш космос, наша душа, наша пісня, якій світ дав найвищу оцінку.

Врешті-решт — це ми. Зникає мова — зникає нація.

За довгі роки поневолення України її сусідами, особ­ливо Росією і Польщею, нашій культурі, духовності зав­дано тяжких ран. Всіляко нищив український дух і тота­літарний режим, починаючи з правління «батька усіх ча­сів» і «усіх народів».

З 20-х років і по сьогоднішній день я був живим свід­ком страшної руйнації національної культури як чужин­цями, так і доморощеними яничарами. Руйнувалися наші безцінні святині, палилися українські бібліотеки, безжаль­но витіснялася рідна мова з державних установ, середніх і вищих навчальних закладів. Ярлик «націоналіста» від­разу чіплявся кожному лише за те, що розмовляв рідною мовою. Внаслідок такої «інтернаціоналізації» наш народ вироджувався, був позбавлений знань про власну історію, культуру. Якщо по селах за інерцією ще трималося рідне слово, то міста безжально русифікувалися і денаціоналі­зувалися. Українська культура з року в рік занепадала.

Велика Вітчизняна війна принесла для неї ще більше лихо. Для посилення русифікації тривало шалене перемі­шування народів. Ще з юнацьких літ я був національно свідомою людиною, глибоко переживав таке становище, з яким не міг змиритися, а тому завжди шукав бодай най­меншої нагоди протидіяти йому. Ще на фронті я дав собі клятву: як тільки залишуся живим, то всі свої сили, енер­гію та кошти використаю для створення такого осередку нашої мистецької, а відтак і духовної культури, де можна було б відкривати українцям очі на багатства нашого дому.

І от чудом уцілів, повернувся з фронту. І потяглися ро­ки подорожей по всій Україні з метою пізнання, збирання та дослідження зразків скарбів нашої мистецької та побу­тової культури. За 35 років мандрівок я зібрав багату ко­лекцію, створив домашній музей, який став вогнищем від­родження нашої культури та рідної мови.

Цей домашній музей зіграв для України, як на мене, неординарну роль. Тисячі людей уперше в житті дивилися на те, що вже, здається, було навіки втрачено й забуто. Дивилися й замислювались, у багатьох із них пробуджу­валась національна гордість.

І мені цей музей дав багато цінного. Перш за все — на­штовхнув на думку створити Товариство охорони пам'яток української культури. І насамперед рідної мови, як най­головнішого пам'ятника культури, ідею відродження на­шого етносу, наших безмежно багатих поетичних звичаїв і традицій, які йдуть із глибини віків: величальних пісень, колядок, щедрівок, веснянок, купальських традицій, об­жинкових тощо

(І. Гончар).

Харитонові сосни

Сторожування для Харитона не було просто сторожу­ванням, воно поступово перетворювалось у науку, яку він намагавсь опановувати щоденно.

— Стерегти ліс,— казав,— треба не рушницею, а лю­бов'ю.

Тому і блукав цілими днями по нетрях, байраках, болотах, шукав, де і що зробити: там гущавину прочстити, там сушняк на дрова пустити, а де молоднячка підсадити. І кожна гілочка, кожен листочок горнулись до нього, як до рідної душі.

Найбільше клопотів прибавлялося у косовицю. Сіно потрібно було перетрусити, висушити, покласти в копич­ки, обгородити, щоб ні звір, ні вітер не по розруйновував, щоб дощами не позатікали. З віниками зеленими також багато мороки, а він їх он уже скільки понав'язував. Задмухтелить зима, впадуть сніги, не стане звірам чим харчу­ватись, тоді впряже Харитон свого Орчика в сани, та й ве­зе принадливі пахощі до найвіддаленіших кормушок. їжте!

Ліс завжди наповнював Харитонову душу хвоєвим шу­мом, вселяв у нього піднесеність, хвилював, кликав у свою втаємниченість, щоб потім осісти в кожній клітинці, роз­литись по всьому тілові медовим шепотом лип, тремтливою збудженістю чорнокленків, сосон, в'язів, бринінням ди­ких роїв, леготом вітру, зозулиними перегуками. Харитон тоді оновлювався, ніс поміж зелених верболозів свято своєї душі, лагідної і чистої, як весняне небо. Не полиша­ла його жура лише тоді, коли він ішов через волощаківський видолинок на опашівську гору. Кожного разу прига­дував день свого повернення з війни... Травень пружно гнав до сонця зелень. А він, як оце й зараз, вийшов на узгір'я і обімлів. Величезний простір, аж під макітренські за­плави, ошкірився чорними пеньками. Сосновий ліс майже повністю був спиляний і вивезений до Німеччини (Г. Булах).

Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу су­часникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї привітної хатини і поси­лаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадую­чи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отро­цтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, незігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє.

Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, пла­чу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання зна­ходили собі могилу в горілці й сварах. А найбільше, чого їм відпустила доля,— роботи, тяжкої праці. Всі прожи­ли свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір'ю. І все життя їх було скорботним, як жит­тя стародавніх. Вони не знали, як змінити його, і, віддаю­чи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались.

Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лише Дес­на зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоє­му березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, зеселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах (О. Дов­женко).