Сім'ю Вихорів зустрів також цей свіжий лугозий запах. Побризкані росою, трави стояли тихі, принишклі, бо ранок був теж тихий та безвітряний і обіцяв сонячний жаркий день. Сонце уже зійшло, але його не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й погожо, і луг теж посвітлішав і прихорошився. Уже горіли мохнатими і червоними, як жар, шапками будяки, дихаючи солодким медвяним душком; цілими озерами поміж трав біліли соромливі невісточки в жовтих шапочках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок; виплітався та спалахував іскрою петрів батіг; розпарена нічною задухою, гостро і нудливо смерділа болиголова, яка то тут, то там здіймалася вище всіх на своєму товстому і порожньому стовбурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками; іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий здаля на копицю сіна; над ними уже кружляли чайки, вишукували вранішню поживу на сніданок. Близькість ріки відчувалась особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки і на ноги світлими льодяними краплями, таємничістю звуків, властивих для кожного приріччя: тихим бульканням, коротким раптовим плюскотом, якимось шарудінням, схожим на чиїсь хитрі кроки. Може, то лисиця вигулювала очеретами, а може, вовк-сіроманець підшукував собі посухіший острівець, щоб розташуватися там на цілоденний відпочинок та подрімати на сонечку після тяжких і невдалих нічних мандрів (Г. Тютюнник).
Степ
Комусь, не степникові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти і потім приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов військо, а батько дасть шкоринку з хліба й маленьку цибулинку та солі до неї.
На степу росте багато їстівного зела, треба лише знати, яке з нього можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а різні там брандушки, або козельці, або молочайчик (не той, що по толоці росте), або пасльон та дикий мак — це все неабиякі ласощі, степові гостинці. І степом можна йти безвісти і лягти на землю, прикласти вухо до землі — то тільки вмій прислухатися — шумить і гомонить, а коли лягти горілиць і вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повітрі, тоді здається, що сам летиш у небі, одірвавшись від землі, розсуваєш руками хмари, ростеш під синім повітрям і, вернувшись на землю, бачиш — скільки живих друзів у тебе в степу.
І жайворонок, що загубився в небі, співаючи жайворонисі, і орел, що повис на вітрі, ледве ворушачи кінчиками крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по т[азі, як землемір, ящірка перебігла обніжок — зелена, мов цибулиння, дикі бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвіркунці — одно пиляють у свої скрипки, наче сільський швець на весіллі.
І хочеться знати, куди падає сонце, кортить дійти рівним степом до краю землі й заглянути в прірву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, і як вони лежать на дні провалля — як решета, як сковороди чи як жовті п'ятаки?
Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка і, нарешті, заступити батька-чабана) повертається смерком додому (Ю. Яновський).
Великдень
Чи є щось на світі гарніше за великодній світанок! З діда-прадіда цілюща й незрадлива сила вступає в кожного, хто зустріне його. Дзвони над селом не дзвонять — а виспівують на весь світ велику радість: Христос воскрес! Село не спить — воно ж бо чекало цієї радості й іде назустріч їй до церкви. З уст в уста передається щаслива вість: «Христос воскрес! — Воістину воскрес!» І чує земля цю християнську радість та й тішиться у весняному розвої разом з людьми.
Яка це добра і світла година, коли село йде на Великдень до церкви! Вийнято з; скринь та шаф найкращий у господі одяг, а для нас він таки найкращий у світі. Вишивані сорочки і блузи, на яких барвляться квіти і чарують око предивні узори, вишивані киптарики, брилики на хлопчиках, віночки і стрічки на дівчатках — і все це нове, одягнуте сьогодні вперше, бо цілий рік готувалося до Великодня. Сплетені з лози і розмальовані майстровими руками кошики, прикрашені вишиваними рушниками. Все чисте і біле, як цей світ, чекає на себе краплі свяченої води.
А церква і довкола церкви — мов великий живий квітник. Люди прийшли посвятити паску. Село стоїть у всій своїй одвічній красі, душевній просвітленості. Рід коло роду, як -з давніх-давніх часів — усе тут, на одному місці. А серце звернуте до неба, і тиша така дзвінка, ніби щойно над цим окрайцем української землі перелетіли святі.
Встало сонце. Урочиста процесія виходить із церкви. Рід признається до роду, христосується і дарує на пам'ять по душах померлих писанки і пасочки. Свячена вода скроплює паску і нашу долю. А з неба — не раз так буває на Великдень — скрапне теплий дощик і засвітить веселка, як Божий заповіт любові.
І не перепинити цієї живої народної ріки до церкви, бо в її святості живе наш дух, бо так виростали наші традиції, єдналася нація, так благословилася на віки вічні вільна і незалежна Україна.
Ми — християни. Один у нас Бог, і однією, нероздільною любов'ю славімо Його, бо він благословляє нас на взаємну християнську любов і милосердя, одна Мати Божа, а ми її — діти, одна Україна, яка нині воскресає і для якої на світі живемо.
Єднаймося усім миром і родом у святому ореолі рідної Неньки України (Я. Гоян).