Диктанти. Варіант 4 - Page 2

 

Сім'ю Вихорів зустрів також цей свіжий лугозий за­пах. Побризкані росою, трави стояли тихі, принишклі, бо ранок був теж тихий та безвітряний і обіцяв сонячний жаркий день. Сонце уже зійшло, але його не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й погожо, і луг теж посвітлішав і прихорошився. Уже горіли мохнатими і чер­воними, як жар, шапками будяки, дихаючи солодким мед­вяним душком; цілими озерами поміж трав біліли сором­ливі невісточки в жовтих шапочках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок; виплітався та спалахував іск­рою петрів батіг; розпарена нічною задухою, гостро і нудливо смерділа болиголова, яка то тут, то там здіймалася вище всіх на своєму товстому і порожньому стовбурі, увін­чаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками; іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий здаля на копицю сіна; над ними уже кружляли чайки, ви­шукували вранішню поживу на сніданок. Близькість рі­ки відчувалась особливо виразно не тільки по тому свіжо­му холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки і на ноги світ­лими льодяними краплями, таємничістю звуків, властивих для кожного приріччя: тихим бульканням, коротким рап­товим плюскотом, якимось шарудінням, схожим на чиїсь хитрі кроки. Може, то лисиця вигулювала очеретами, а може, вовк-сіроманець підшукував собі посухіший острі­вець, щоб розташуватися там на цілоденний відпочинок та подрімати на сонечку після тяжких і невдалих нічних мандрів (Г. Тютюнник).

Степ

Комусь, не степникові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за нянь­ку, степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й по­нюхайте її). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти і потім приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов військо, а батько дасть шкоринку з хліба й маленьку цибулинку та солі до неї.

На степу росте багато їстівного зела, треба лише зна­ти, яке з нього можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а різні там брандушки, або козельці, або молочайчик (не той, що по толоці росте), або пасльон та дикий мак — це все неабиякі ласощі, степові гостинці. І степом можна йти безвісти і лягти на землю, прикласти вухо до землі — то тільки вмій прислухатися — шумить і гомонить, а коли лягти горілиць і вдивитися у глибоке не­бо, де пливуть хмарки на синьому повітрі, тоді здається, що сам летиш у небі, одірвавшись від землі, розсуваєш руками хмари, ростеш під синім повітрям і, вернувшись на землю, бачиш — скільки живих друзів у тебе в степу.

І жайворонок, що загубився в небі, співаючи жайворонисі, і орел, що повис на вітрі, ледве ворушачи кінчика­ми крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по т[азі, як землемір, ящірка перебігла обніжок — зелена, мов цибу­линня, дикі бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвіркунці — одно пиляють у свої скрипки, наче сільський швець на весіллі.

І хочеться знати, куди падає сонце, кортить дійти рів­ним степом до краю землі й заглянути в прірву, де вже чи­мало назбиралося погаслих сонць, і як вони лежать на дні провалля — як решета, як сковороди чи як жовті п'ятаки?

Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка і, нарешті, заступити батька-чабана) повертається смерком додому (Ю. Яновський).

Великдень

Чи є щось на світі гарніше за великодній світанок! З діда-прадіда цілюща й незрадлива сила вступає в кожного, хто зустріне його. Дзвони над селом не дзвонять — а ви­співують на весь світ велику радість: Христос воскрес! Се­ло не спить — воно ж бо чекало цієї радості й іде назустріч їй до церкви. З уст в уста передається щаслива вість: «Хрис­тос воскрес! — Воістину воскрес!» І чує земля цю хрис­тиянську радість та й тішиться у весняному розвої разом з людьми.

Яка це добра і світла година, коли село йде на Велик­день до церкви! Вийнято з; скринь та шаф найкращий у господі одяг, а для нас він таки найкращий у світі. Виши­вані сорочки і блузи, на яких барвляться квіти і чарують око предивні узори, вишивані киптарики, брилики на хлоп­чиках, віночки і стрічки на дівчатках — і все це нове, одяг­нуте сьогодні вперше, бо цілий рік готувалося до Велико­дня. Сплетені з лози і розмальовані майстровими руками кошики, прикрашені вишиваними рушниками. Все чисте і біле, як цей світ, чекає на себе краплі свяченої води.

А церква і довкола церкви — мов великий живий квіт­ник. Люди прийшли посвятити паску. Село стоїть у всій своїй одвічній красі, душевній просвітленості. Рід коло роду, як -з давніх-давніх часів — усе тут, на одному місці. А серце звернуте до неба, і тиша така дзвінка, ніби щойно над цим окрайцем української землі перелетіли святі.

Встало сонце. Урочиста процесія виходить із церкви. Рід признається до роду, христосується і дарує на пам'ять по душах померлих писанки і пасочки. Свячена вода скроп­лює паску і нашу долю. А з неба — не раз так буває на Великдень — скрапне теплий дощик і засвітить веселка, як Божий заповіт любові.

І не перепинити цієї живої народної ріки до церкви, бо в її святості живе наш дух, бо так виростали наші тради­ції, єдналася нація, так благословилася на віки вічні віль­на і незалежна Україна.

Ми — християни. Один у нас Бог, і однією, нерозділь­ною любов'ю славімо Його, бо він благословляє нас на взаємну християнську любов і милосердя, одна Мати Бо­жа, а ми її — діти, одна Україна, яка нині воскресає і для якої на світі живемо.

Єднаймося усім миром і родом у святому ореолі рідної Неньки України (Я.  Гоян).


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.