Олександр Жовна. ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками - Page 7

Переконалась на собі. Лінія мого життя надумала раптово змінити свою протяжність. Обірвалась посе­редині. Не хочу рахувати скільки, це зроблять сторонні на цвинтарі, а пробую вгадати причину цього. Та навіть не лінія винна. Щось всередині гризе, триво­жить. Боюся піти з цього світу непізнаною, незро­зумілою, щоб не згадували поганими словами, не пам'ятали поганих вчинків.

А що краще: погана пам'ять чи забуття? Шкода, що люди, які тебе люблять, теж недовговічні. Не думай­те, що я тепер в психологічному цейтноті. Я спокійна і живу повноцінно. Лише готова до всього, щоб не зля­катися від несподіванки. В міру весела, в міру щаслива. Не ховаю своїх думок, почуттів. Збудувала собі барика­ду. Борюсь, як можу. Багато недругів, менше друзів. Як­що почну зараз ще одну із тем, врешті, зіпсую Вам настрій. Все не суттєво і зовсім не цікаво. Живу, і все, що відбувається - закономірно. Не подумайте мене жаліти, прочитавши це безглуздя. У мене все добре. Робота, дім, малі й великі захоплення. Як живете Ви? Астрологи обіцяли нам з Вами цей рік, як дуже кепсь­кий. Моя говірливість не має меж.

Знову дарма перевела папір. Що хотілося, так і не сказала.

Пишіть. Нудьгую дуже. Чомусь здається, що слово «нудьгую» не передає змісту російського «скучаю». В «нудьгую» є щось від «нудно», а в «скучаю» від скавуління собачого. Так що сприймайте буквально - вию. Вважайте, що весь лист писала про хороше, світле і радісне. Прагла цього. Саме розуміння Вашої присутності в моєму житті робить його приємним і бажаним. Мовчу. Ледь не сказала однієї речі.

У нас два дні дощ..

«Як добре, що Ваш лист знову такий великий. Його можна довго-довго смакувати по шматочку, як якомусь північному дитяті який-небудь рахат-лукум. Відкусив трохи, пожував і знаєш, що його ще лишилось чимало і можна не раз відкусити, і ще... і ще, і ще... Тільки іноді бу­ває справді сумно. Читаєш слова, написані Вашою рукою, тримаєш папір, що кілька годин тому тримали Ви, а об­личчя не бачиш роками. Та й чи побачиш коли... Мене за­смучує сприйняття Вами лінії життя на Вашій руці. Ставтеся до цього, опираючись на всесильне, тому що воно вірне, чи там навпаки, матеріалістичне вчення, і Ви зрозумієте, що обірвалась вона посередині від частішого стискання милого кулачка, який не втримувався, реагую­чи на навколишню сірість, тупість і лицемірство. Слід плюнути, розтерти широко розкритою долонею, і Ви по­бачите, що згодом усе стане на своє місце.

Моє життя теж не вистелене трояндами. Здається, помітно старію. Настрою немає. Нічого цікавого, варто­го уваги. Сьогодні єдине, що радує й будить - листування з Вами.

Приємне враження справив малюнок на конверті, в якому прийшов Ваш лист Ніч, вулиця, ліхтар, не виста­чає лише аптеки. Саме такий зараз мій актуальний стан.

Простіть мене великодушно. Аж лист чомусь не йде. Простіть».

«Тривожить ваш настрій. Сама часто буваю в мо­ральній облозі. Розумію. Хочу розвіяти Вас і трошечки розвеселити, але не знаю як.

Час мій - ворог мій. Потяг пішов. Я боюся і, напевно, не хочу вже зустрічі. Я знаю, що ми хороші друзі. Схоже, це амплуа влаштовує обох. Але... Ви не відпускаєте мене стільки років. Задумувалась стільки разів - чому? Ваша чоловіча сутність, з очима, губами, чи особистість якась особлива, неповторна. Очевидно, все-таки останнє, бо гу­би, очі вабили не раз, аж й швидко набридали, і знову

стіною поставали Ви.

Здається, у мене теж немає надії. Нічого, крім бажан­ня і думок, а ще страх, що життя швидкоплинне, і те, що залишилось, мине, як хвилина. Нічого не бачила, нічого не пізнала, нічого не досягла. Знаєте, у мене море вільного часу, а я нічого не роблю. Не шкребу, не мию, не в'яжу, не і не, і не... Навіть не читається. Все більше люблю музику без текстів, щоб тільки звуки. Не хочеться нікого бачи­ти, ні з ким спілкуватися. Господи, швидше б тепло.

Я так звикла до Вашого почерку. Радуйте мене частіше. Я не можу Вам не писати. Р.S.

Надсилаю Вам цю пастель. На портреті мені двад­цять років. Саме тоді ми з Вами зустрілися. Пам'ятаєте? Тепер мені хочеться, щоб він належав Вам».

«Обставини змусили мене зустрічати свій день народження не дома. Мабуть, уперше цей день не приніс мені ра­дості. Минув ніким не помічений. Ніхто не докучав з привітаннями, без урочистих столів приголомшений. Мав би я такого портрета, нікому б не віддав. Тому ще більше, ніж цю пастель, ціную те, що ви віддали її саме мені. Я пам'ятаю Вас такою. Ваше смарагдове плаття. Воно Вам дуже було до лиця. Ваші очі, солом'яне волосся. Блондинка в смарагдовому платті. Саме ті два кольори щось звору­шили в мені. А ще запах. Пам'ятаєте, тоді я розповів Вам про свою улюблену золотаво-смарагдову іграшку з но­ворічної ночі. Я й досі не знаю, що означала вона. Здається, це був якийсь плід невідомого дерева. В усякому разі, я так думав про неї. Я й сьогодні думаю, але не знаю, де вона те­пер. Вона мені страх як подобалася, і чомусь завжди вини­кало бажання її з'їсти. Я навіть відчував, яка вона на смак. А запах її манив нестримно. Вона була золотаво-смарагдо­ва, як Ви».

Минув тиждень. Потім ще. Я заходив до пошти майже кожного дня, але листів «до запитання» не було. Я відчував тривогу. Щось підказувало мені недобре. Інколи в нашому листуванні траплялися перерви. Вони були викликані різни­ми обставинами. Але цього разу чекання було як ніколи дов­гим і чомусь тривожним.

Знову настала осінь. Одного вечора я йшов вулицею, про щось задумавшись, горнув черевиками опале листя. Навколо диміли осінні багаття. Раптом зі мною привіталася якась жінка.

- Вибачте, - несміливо мовила вона, - мені не зовсім зручно, але... Ви не заходили до нас давно, а на вас уже кілька днів чекає лист. Приходьте завтра.

Я подякував. А наступного дня з самого ранку я тримав у руках листа зі знайомим почерком.

«Щоб заспокоїти. Жива, і найближчий рік помирати не збираюся Далі не загадую, стала забобонною.

Про те, що було. Лікарня. Безліч сеансів рентгеноте­рапії А перед цим вирок в обличчя. Шок! Страх! Діагноз не­виліковної хвороби. Реанімації, крапельниці з плазмою. В мені тепер тече}чужа кров. Моя стала неживою. Мама по­старіла, висохла, змарніла. Виявляється, я для неї залиши­лась дитиною, втратити яку неможливо ні за яких обста­вин. Все так несподівано. І враз до всього байдужа. Музи­ка, політика, любов. Ні про що не згадуєш. Ніколи не дума­ла, що так страшно вмирати, і не вірю, що якось можна підготувати себе до цього. І це бажання знати правду, яка б вона не була. Боротися, коли знаєш — неможливо, все відбувається поза твоєю волею.

Але тепер усе позаду. Мама відчайдушно взялася відго­довувати мене і робить це з успіхом Поступово все вер­тається. Знову хочеться одягу, житла, знову бажання блу­кати? Так що в моїх рідних всебічні проблеми зі мною. Чо­ловік повернув свою ревнивість. Священик по очах моїх прочитав, що не кінець, що хоронити себе передчасно. Пи­сати не могла, не сміла. Чомусь було почуття зайвості, а поряд з Вами - жалюгідності і неповноцінності. Тепер усе позаду. Я знову така, як була. Буду заходити до пошти. Я щиро вірю, що з очей вашої дружини не впало жодної сльо­зи, приводом якої була б я. Я хочу тільки самого найкращо­го Вам і всім, хто з Вами.

Знову відчуваю під ногами землю і чекаю».

«Вибачте мені, якщо я щось не так кажу. Стан - ніби вперше пишу Вам. Знаю, у Вас тепер незрівнянно більший досвід життя, і думки, і свідомості. Знаю, Ви сьогодні набагато старша. Як я бажаю спілкування і боюся, тому що то повинні бути слова, а до них у мене останнім часом гидливе ставлення. Майже не вживаю їх. Жаль, що нема альтернативи. Хіба лише сльози. За­раз після Вашого листа хочу написати, що страшенно радий йому і тому, що Ви є, і є з бажанням бути. Але знову ж таки, що то за слово «радий». Самі чуєте, на що воно здатне. Взагалі нічого. Тому краще без них. Крім того, гадаю, тепер буде краще, коли будемо на рівних. Нічого не сталося. Нічого не станеться. Не хо­чу думати про це. Все залишилось, як було. Все буде га­разд, і я буду теж молитися за Вас. Я буду молитися, щоб Ваше життя було довге-довге, світле і щасливе. Перевантажуйтесь радістю, милуйтесь в любові і ніжності. Ви варті того».

Після моєї відповіді в нашому листуванні знову наста­ла тривала перерва. Минув місяць. Листів не було. Підступна тривога тримала мене в нерішучості. Думки снувалися з передчуттям недоброго. Але одного дня май­же без надії на лист я зайшов до пошти і був несподіва­но й приємно здивований.

«Безпричинне мовчання, безпричинне писання. Ну Ви самі все розумієте. Але ж не це важливо.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.