Олександр Жовна. Партитура на могильному камені - Page 12

Коли ж матеріальне життя набуває мінусових факторів - війни, екологія, викачування нафти, забруднення атмо­сфери, знищення живого, відхід від віри, духовний зане­пад, це може призвести до загальносоціальної катастро­фи. На Землі переможе існування виду найпростіших, здатних до анабіозу, вони переможуть людство, все жи­ве, і на Землі переможе життя примітивних. Тому на купі людських останків залунає лише переможна пісня мо­гильного черв'яка. Зникне Земля, зникне і Сонце, але... біоенергія відкине у простір душі, які будуть заряджені позитивно: добро, милосердя, благородство і добро­чесність наблизить їх до абсолютного духу, тоді вони відчують величезну насолоду, значно більшу, ніж статеві почуття. Там ви і я, всі зможемо звільнитись від земних мук, скасувати свій гріх. Там ми будемо разом, але на рівних. Ні, не дивіться на мене, як на хворого. Тільки тут, у цих стінах я пізнав велику істину життя, взагалі істину, адже життя і смерть, існування душі в її різних виявах, повторах і народженнях, видозмінах, але ні в якому разі не крахові. Ви, як і всі ми, будете існувати вічно, повірте мені. І ми обов'язково зустрінемось ще з вами. Можливо, не тут, на Землі, а десь у безкінечних просторах Всесвіту. Ми ще побачимо світанок. Ми буде­мо тішитись своїм розумом, раювати апогеями існуван­ня, в яких би формах ми і жили, хай деревами, зорями, хай небесами, квітами, планетами, але ми будемо вічно, розумієте, вічно, - він задумався на мить, і обличчя йо­го, здається, ще більш прояснилось. - Скоро весна... весна - це життя... І все ж, пам'ятайте завжди заповідь Євангеліста Матвія: «Заходьте тісними воротами, адже широкі ворота і просторий шлях, що веде в погибель, і багато хто іде ним, бо ж тісні ворота і вузький шлях, що веде до життя, і не кожен відшукає їх».

Лейбович змовк. Здається, ще ніколи я не бачив його таким збудженим. Якоюсь незбагненною радістю, повні енергії і живого оптимізму, світились його очі. Я навіть не надав значення всьому тому, що він мені наговорив. Я просто був радий бачити композитора таким життєрадісним і бадьорим.

Ми розпрощались пізно увечері. День, що минув, був таким чудовим.

Згодом весна остаточно полонила природу. Внизу, в озері, закричали жаби, в деревах і кущах заспівало лісо­ве птаство. Наш земний куточок, загублений у лісах, знову став схожим на маленький зелений оазис. До кінця мого перебування у лікарні лишалося зовсім небагато. У мене був чемоданний настрій. Але ще через тиждень у лікарні скоїлась історія.

Ще спросоння я почув жіночий крик на подвір'ї, а ко­ли визирнув у вікно, то побачив, що там зібрався майже весь медперсонал.

Скоро разом з усіма я збігав до озера. Біля самої води вже стояло кілька людей, тут же був і Арсеній. Ми підійшли ближче. На піску лежало закривавлене тіло. У трупа, що знаходився наполовину у воді, було перерізане горло, поруч лежала крива іржава бритва. Не складало великих труднощів розпізнати у мертвому Лейбовича. Чесно кажучи, видовище було жахливим, проте якогось особливо великого здивування саме тоді я не відчув. Чо­му це було так - я не знаю. Можливо, через те, що Лей­бович кожного разу говорив про смерть, про свій близький кінець, і я якоюсь мірою був готовий побачити його неживим. Можливо, й так... Хтозна... Але тоді ще деякі обставини, що стались напередодні, здавалося, не­мов провістили якусь несподівану трагедію.

Лейбовича поховали на лісовому кладовищі без особ­ливих почестей, поховали на новій частині, де ховали всіх підопічних. Отож сподівання композитора не збули­ся, вільне місце біля камінного стовпа так і лишилося вільним. І все ж їхні могили були не так далеко одна від одної, і було в тому теж щось незвичайне, надприродне, здавалося, збувалося все те з чиєїсь безмежної, неосяж­ної волі.

Зовсім скоро я покидав монастир. Тоді увесь шлях до­дому, сидячи у вагоні, я міркував: не стало людини. За­гинув композитор Лейбович. Звичайно, у монастирі звикли до смертей, вони там були закономірністю і ніко­го особливо не хвилювали. На той час більшість хворих тим чи іншим чином уже позбулася близьких, рідних. їх закопували в землю, встромлюючи таблички, які згодом заростали травою, і про них забували. Можливо, через таку звичність ніхто навіть не подумав, і я в тому числі, що смерть Лейбовича, незважаючи на те, що він був психічно хворим, була все ж не звичайною, а особливо несподіваною. Тому його поховали так, як і всіх, не з'ясо­вуючи причин та обставин смерті. Ніхто тоді навіть не подумав узяти під сумнів самогубство божевільного. І все ж багато таємного було в тій історії. Хто справді був винен у смерті композитора? Справді сам він вирішив свою долю, чи то зробив його містичний гість? А може, все сталось зовсім по-іншому?


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.