Коли ж матеріальне життя набуває мінусових факторів - війни, екологія, викачування нафти, забруднення атмосфери, знищення живого, відхід від віри, духовний занепад, це може призвести до загальносоціальної катастрофи. На Землі переможе існування виду найпростіших, здатних до анабіозу, вони переможуть людство, все живе, і на Землі переможе життя примітивних. Тому на купі людських останків залунає лише переможна пісня могильного черв'яка. Зникне Земля, зникне і Сонце, але... біоенергія відкине у простір душі, які будуть заряджені позитивно: добро, милосердя, благородство і доброчесність наблизить їх до абсолютного духу, тоді вони відчують величезну насолоду, значно більшу, ніж статеві почуття. Там ви і я, всі зможемо звільнитись від земних мук, скасувати свій гріх. Там ми будемо разом, але на рівних. Ні, не дивіться на мене, як на хворого. Тільки тут, у цих стінах я пізнав велику істину життя, взагалі істину, адже життя і смерть, існування душі в її різних виявах, повторах і народженнях, видозмінах, але ні в якому разі не крахові. Ви, як і всі ми, будете існувати вічно, повірте мені. І ми обов'язково зустрінемось ще з вами. Можливо, не тут, на Землі, а десь у безкінечних просторах Всесвіту. Ми ще побачимо світанок. Ми будемо тішитись своїм розумом, раювати апогеями існування, в яких би формах ми і жили, хай деревами, зорями, хай небесами, квітами, планетами, але ми будемо вічно, розумієте, вічно, - він задумався на мить, і обличчя його, здається, ще більш прояснилось. - Скоро весна... весна - це життя... І все ж, пам'ятайте завжди заповідь Євангеліста Матвія: «Заходьте тісними воротами, адже широкі ворота і просторий шлях, що веде в погибель, і багато хто іде ним, бо ж тісні ворота і вузький шлях, що веде до життя, і не кожен відшукає їх».
Лейбович змовк. Здається, ще ніколи я не бачив його таким збудженим. Якоюсь незбагненною радістю, повні енергії і живого оптимізму, світились його очі. Я навіть не надав значення всьому тому, що він мені наговорив. Я просто був радий бачити композитора таким життєрадісним і бадьорим.
Ми розпрощались пізно увечері. День, що минув, був таким чудовим.
Згодом весна остаточно полонила природу. Внизу, в озері, закричали жаби, в деревах і кущах заспівало лісове птаство. Наш земний куточок, загублений у лісах, знову став схожим на маленький зелений оазис. До кінця мого перебування у лікарні лишалося зовсім небагато. У мене був чемоданний настрій. Але ще через тиждень у лікарні скоїлась історія.
Ще спросоння я почув жіночий крик на подвір'ї, а коли визирнув у вікно, то побачив, що там зібрався майже весь медперсонал.
Скоро разом з усіма я збігав до озера. Біля самої води вже стояло кілька людей, тут же був і Арсеній. Ми підійшли ближче. На піску лежало закривавлене тіло. У трупа, що знаходився наполовину у воді, було перерізане горло, поруч лежала крива іржава бритва. Не складало великих труднощів розпізнати у мертвому Лейбовича. Чесно кажучи, видовище було жахливим, проте якогось особливо великого здивування саме тоді я не відчув. Чому це було так - я не знаю. Можливо, через те, що Лейбович кожного разу говорив про смерть, про свій близький кінець, і я якоюсь мірою був готовий побачити його неживим. Можливо, й так... Хтозна... Але тоді ще деякі обставини, що стались напередодні, здавалося, немов провістили якусь несподівану трагедію.
Лейбовича поховали на лісовому кладовищі без особливих почестей, поховали на новій частині, де ховали всіх підопічних. Отож сподівання композитора не збулися, вільне місце біля камінного стовпа так і лишилося вільним. І все ж їхні могили були не так далеко одна від одної, і було в тому теж щось незвичайне, надприродне, здавалося, збувалося все те з чиєїсь безмежної, неосяжної волі.
Зовсім скоро я покидав монастир. Тоді увесь шлях додому, сидячи у вагоні, я міркував: не стало людини. Загинув композитор Лейбович. Звичайно, у монастирі звикли до смертей, вони там були закономірністю і нікого особливо не хвилювали. На той час більшість хворих тим чи іншим чином уже позбулася близьких, рідних. їх закопували в землю, встромлюючи таблички, які згодом заростали травою, і про них забували. Можливо, через таку звичність ніхто навіть не подумав, і я в тому числі, що смерть Лейбовича, незважаючи на те, що він був психічно хворим, була все ж не звичайною, а особливо несподіваною. Тому його поховали так, як і всіх, не з'ясовуючи причин та обставин смерті. Ніхто тоді навіть не подумав узяти під сумнів самогубство божевільного. І все ж багато таємного було в тій історії. Хто справді був винен у смерті композитора? Справді сам він вирішив свою долю, чи то зробив його містичний гість? А може, все сталось зовсім по-іншому?
