До ранку мороз збільшився, і мокрий сніг перетворився в густий і лапатий. Вдень Пилипок знову чув у грудях тепло, хоча тепер це було вже не тепло, а скоріше жар. Голова його теж палала вогнем, а ноги стали важкими мов дерев'яні колоди.
Михайло з Афанасієм дивилися на Пилипка з якоюсь здивованістю і заклопотано.
Вночі знову повалив сніг, але було не холодно. Пилипок відчув якийсь дивний незнайомий стан. Все навколо стало нечітким, розпливчатим. Інколи воно ставало як звичайне, а інколи знову розпливалося, мов у тумані. Він ішов до вікна, тримаючи за пазухою свою дощечку, і думав про те, що хвора дівчинка починає одужувати.
Коли він підійшов до вікна і зазирнув туди, то аж закляк. Дівчинка не спала. Вона знову посміхнулася, побачивши у вікні Пилипка. Пилипок теж посміхнувся, але зробити це йому довелося чомусь тяжко, через силу. Він витяг з-за пазухи святого, але так і не приклав його до шиби, а просто дивився на її великі голубі очі і посміхався. Він був безмежно радий, що дівчинка бачила його, посміхалася, а значить - одужувала. Знову гарячий жар, що прокинувся в його маленьких грудях, розійшовся по всьому тілі і наповнив голову. Знову нечітким стало навколишнє, попливли й розійшлись колами свічки, розпливлись на білому дві голубі плямки, і раптом все зникло й вкрилось мороком. Пилипок похитнувся і провалився у той морок. Його крихітне тіло повільно звалилося у сніг.
Опам'ятався Пилипок лише надвечір другого дня. Над ним були схилені два знайомих обличчя, що стали йому до цього дня такими близькими й рідними.
- Бачиш нас? - запитав Михайло, і Пилипок помітив у його очах сльози.
- Вона одужує... - ворухнулись пересохлі Пилипкові губи.
Він обмацав рукою груди і запитав схвильовано:
- Пантелеймон... Мій Пантелеймон? Він сильний... Я сам...
- Я знайшов його у снігу під вікном, - лагідно сказав Михайло, - ти не хвилюйся, ось він.
Пилипок побачив у Михайлових руках свою дощечку.
- Тепер він тобі самому треба, - сказав Афанасій.
Пилипок протяг кволу руку, і Михайло віддав йому
його Пантелеймона.
- їй будеш великим художником, Пилипок, - мовив Михайло, і голос його чомусь затремтів.
Пилипок притис до грудей дощечку і заплющив очі. Монахи перехрестилися.
- Все в руках Господніх, - мовив Афанасій.
І його голос теж затремтів.
А наступного дня на подвір'ї монастиря з самого ранку знову стояли сани, запряжені парою білих коней. Француза та дівчинку в білій пухнастій свитці проводжав сам ігумен. Француз потис ігумену руку і вклонився. Дівчинка сиділа на санях і дивилась навколо широко відкритими очима. Тепер вони не були такими байдужими і сумними, а світились радістю, дитячою цікавістю і, здається, були ще більш голубими.
Сани від'їхали за ворота монастиря, де перед ними пролягла біла дорога, осяяна сліпучо-білим зимовим сонцем.
Пилипок марив два дні. Кликав маму. А на третій день його не стало.
Брати монахи зробили йому маленьку труну і вклали Він обмацав рукою груди і запитав схвильовано:
- Пантелеймон... Мій Пантелеймон? Він сильний... Я сам...
