Олександр Жовна. Маленьке життя - Page 9

До ранку мороз збільшився, і мокрий сніг перетво­рився в густий і лапатий. Вдень Пилипок знову чув у грудях тепло, хоча тепер це було вже не тепло, а скоріше жар. Голова його теж палала вогнем, а ноги стали важ­кими мов дерев'яні колоди.

Михайло з Афанасієм дивилися на Пилипка з якоюсь здивованістю і заклопотано.

Вночі знову повалив сніг, але було не холодно. Пилипок відчув якийсь дивний незнайомий стан. Все навколо стало нечітким, розпливчатим. Інколи воно ставало як звичайне, а інколи знову розпливалося, мов у тумані. Він ішов до вікна, тримаючи за пазухою свою дощечку, і ду­мав про те, що хвора дівчинка починає одужувати.

Коли він підійшов до вікна і зазирнув туди, то аж за­кляк. Дівчинка не спала. Вона знову посміхнулася, поба­чивши у вікні Пилипка. Пилипок теж посміхнувся, але зробити це йому довелося чомусь тяжко, через силу. Він витяг з-за пазухи святого, але так і не приклав його до шиби, а просто дивився на її великі голубі очі і посміхав­ся. Він був безмежно радий, що дівчинка бачила його, посміхалася, а значить - одужувала. Знову гарячий жар, що прокинувся в його маленьких грудях, розійшовся по всьому тілі і наповнив голову. Знову нечітким стало на­вколишнє, попливли й розійшлись колами свічки, розпливлись на білому дві голубі плямки, і раптом все зникло й вкрилось мороком. Пилипок похитнувся і про­валився у той морок. Його крихітне тіло повільно звали­лося у сніг.

Опам'ятався Пилипок лише надвечір другого дня. Над ним були схилені два знайомих обличчя, що стали йому до цього дня такими близькими й рідними.

-    Бачиш нас? - запитав Михайло, і Пилипок помітив у його очах сльози.

-    Вона одужує... - ворухнулись пересохлі Пилипкові губи.

Він обмацав рукою груди і запитав схвильовано:

-   Пантелеймон... Мій Пантелеймон? Він сильний... Я сам...

-    Я знайшов його у снігу під вікном, - лагідно сказав Михайло, - ти не хвилюйся, ось він.

Пилипок побачив у Михайлових руках свою дощечку.

-   Тепер він тобі самому треба, - сказав Афанасій.

Пилипок протяг кволу руку, і Михайло віддав йому

його Пантелеймона.

-    їй будеш великим художником, Пилипок, - мовив Михайло, і голос його чомусь затремтів.

Пилипок притис до грудей дощечку і заплющив очі. Монахи перехрестилися.

-    Все в руках Господніх, - мовив Афанасій.

І його голос теж затремтів.

А наступного дня на подвір'ї монастиря з самого ран­ку знову стояли сани, запряжені парою білих коней. Француза та дівчинку в білій пухнастій свитці про­воджав сам ігумен. Француз потис ігумену руку і вкло­нився. Дівчинка сиділа на санях і дивилась навколо ши­роко відкритими очима. Тепер вони не були такими бай­дужими і сумними, а світились радістю, дитячою цікавістю і, здається, були ще більш голубими.

Сани від'їхали за ворота монастиря, де перед ними пролягла біла дорога, осяяна сліпучо-білим зимовим сонцем.

Пилипок марив два дні. Кликав маму. А на третій день його не стало.

Брати монахи зробили йому маленьку труну і вклали Він обмацав рукою груди і запитав схвильовано:

-   Пантелеймон... Мій Пантелеймон? Він сильний... Я сам...


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.