- Її тато сам знає, що для цього треба. На те він лікар, - мовив Михайло, - але все в руках Господа, отож і в цьому разі найголовніше - віра. Треба вірити, молитись і надіятись.
Пилипок мовчав. Думав. А потім знову запитав:
- А молитись до кого?
- Є такий святий мученик Пантелеймон-зцілитель, - лагідно мовив Михайло, - до нього й слід молитись. Він приходить на допомогу хворим.
- А який він, Пантелеймон? Покажіть мені, - зворушився Пилипок.
Монахи оглянули келію і трохи розгубилися. Пантелеймона на іконах не було.
- Зараз будемо йти до вечірні, там побачиш.
У церкві, ліворуч від іконостасу, Михайло підвів Пилипка до невеликої ікони, на якій був зображений молодий безбородий чоловік у червоному одязі. В одній руці він тримав скриньку, у другій якусь довгу паличку з хрестом на кінці.
- Оце і є святий великомученик Пантелеймон, - прошепотів Михайло.
Пилипок довго й пильно розглядав ікону. Потім перехрестився і майже всю службу не відійшов від образа.
Коли після вечірньої служби монахи виходили з церкви, Пилипок відстав і навмисно йшов позаду. Проходячи повз віконце келії, що прилягала однією стіною до церкви, він на мить зупинився. Половина вікна за день скинула з себе зимове мереживо і була світлою. Пилипок став навшпиньки і зазирнув туди. Тьмяне світло від двох свічок освітлювало келію. Свічки були у великому підсвічнику. Підсвічник стояв на дерев'яній підставці з круглим верхом на різьбленій ніжці. Крім підсвічника, тут же стояли якісь маленькі пляшечки і дві склянки. Очі дівчинки були закриті, вона спала. Її батько-француз сидів біля столу спиною до вікна і щось писав. У кутку, де тліла лампада, поблискували ікони: Миколи Чудо
творця, Спаса і третя з якимись двома святими. Святого зі скринькою в руках тут теж не було. Пилипок опустився на п'яти і задумався.
Вночі повалив сніг, і наступного ранку подвір'я монастиря було вкрите товстим білим обрусом. Афанасій визирнув у вікно.
- Є робота на сьогодні, - сказав він, - треба йти розчищати.
- Підеш з нами? - запитав Михайло Пилипка.
Пилипок стенув плечима.
- Ти якийсь невеселий останні дні. У тебе нічого не болить?
- Ні, не болить, - відповів Пилипок.
Афанасій з Михайлом знову перезирнулися.
- Ну, що ж, - мовив Афанасій після паузи, - посидь вдома, а ми підемо, бачиш, снігу скільки насипало.
Пилипок промовчав. Повернув голову і став дивитися у вікно. Монахи одяглись і вийшли з келії.
Згодом за вікном закипіла робота. Чоловіки в чорному, вишикувавшись у ряд, відкидали лопатами сніг. Пилипок пройшов до столів, на яких лежали неґрунтовані дошки, і став щось шукати серед них. Враз він зупинився. В руках його була маленька дощечка. Її поверхня біліла від заґрунтованого левкасу. Цю дощечку Пилипок примітив давно. Хтось із братів, певно, приготував її, щоб малювати на ній якогось образа, але так і не використав її. Пилипок притис дощечку до грудей і озирнувся навколо. Потім підійшов до вікна. Монахи дружно кидали лопатами сніг, і роботи тої було ще досить. Пилипок умостився біля вікна, де любив малювати Михайло, і через якийсь час на білій дощечці з'явились перші кон тури. Пилипкові очі заблищали, він увесь поринув у світ образів і настільки захопився роботою, що незчувся, як минув час і у дверях почувся гуркіт. Пилипок миттю сховав щітку і кинувся з дощечкою до свого ліжка.
- Ну, що ти тут, брате, не замерз? Бо нам з Михайлом жарко стало. Запріли, - заносячи в келію морозного пару, зайшли брати.
Михайло запхав за пазуху руку і витяг жменю ліщинових горіхів.
- На ось, тобі брат Мефодій передав.
Пилипок взяв горішки, переклав їх у ліву руку і, перехрестившись, подякував.
- Одягайся та йди на двір. День сьогодні добрий, сонячний.
Пилипок посміхнувся братам і кивнув на згоду.
День був і справді чудовим. Небо над монастирем було зовсім блакитним і чистим, без жодної хмаринки. Сонце відбивалося від кучугур снігу, від засніжених віт дерев і все навколо здавалось незвичним, казковим. Пилипок ходив по подвір'ї і поглядав на віконце, в якому він бачив хвору дівчинку. Сьогоднішній сонячний день здався якимось недоречним до того, що було там, за вікном, і зовсім несправедливим до хворої дівчинки, яка не могла тепер звестися на ноги і вийти на подвір'я. Наблизитись до вікна Пилипок не наважувався, йому не хотілося, щоб у монастирі щось дізналися про його задум.
Чудовий сонячний день був на диво довгим, як ніколи, і Пилипок ледве дочекався вечері.
Вже пізно увечері, коли від кутка, де спали Афанасій та Михайло, почулося сонне сопіння, Пилипок тихо піднявся зі своєї постелі і обережно витяг з-під неї маленьку дощечку. Він підійшов до вікна і знову вмостився на Михайловому місці. Сьогоднішня ніч була така світла й місячна, як і минулий сонячний день. Пилипок поклав перед собою дощечку. З вікна на неї падало місячне світло, і в темноті вона здавалась голубою. Щось пробурмотів і зітхнув уві сні Афанасій. Пилипок стрепенувся і, схопивши дощечку, притис її до грудей. Потім, помалу заспокоївшись, тихо поклав її на стіл. А згодом він вже не чув ні сонного сопіння братів, ні нічного мишачого шурхоту, ні навіть власного дихання. Образ, який з'явився на його маленькій дощечці, захоплював його все більше й більше, манив за собою все далі, далеко за стіни темної келії, у щось світле, казкове й красиве, туди, де одного разу злилися в єдиний білий світ білі коні, білий сніг, біла пухнаста свитка і дві легких блакитних плямки.
