Олександр Жовна. Маленьке життя - Page 7

-    Її тато сам знає, що для цього треба. На те він лікар, - мовив Михайло, - але все в руках Господа, отож і в цьому разі найголовніше - віра. Треба вірити, молитись і надіятись.

Пилипок мовчав. Думав. А потім знову запитав:

-    А молитись до кого?

-    Є такий святий мученик Пантелеймон-зцілитель, - лагідно мовив Михайло, - до нього й слід молитись. Він приходить на допомогу хворим.

-    А який він, Пантелеймон? Покажіть мені, - звору­шився Пилипок.

Монахи оглянули келію і трохи розгубилися. Панте­леймона на іконах не було.

-    Зараз будемо йти до вечірні, там побачиш.

У церкві, ліворуч від іконостасу, Михайло підвів Пилипка до невеликої ікони, на якій був зображений моло­дий безбородий чоловік у червоному одязі. В одній руці він тримав скриньку, у другій якусь довгу паличку з хре­стом на кінці.

-    Оце і є святий великомученик Пантелеймон, - про­шепотів Михайло.

Пилипок довго й пильно розглядав ікону. Потім пере­хрестився і майже всю службу не відійшов від образа.

Коли після вечірньої служби монахи виходили з церк­ви, Пилипок відстав і навмисно йшов позаду. Проходячи повз віконце келії, що прилягала однією стіною до церк­ви, він на мить зупинився. Половина вікна за день скину­ла з себе зимове мереживо і була світлою. Пилипок став навшпиньки і зазирнув туди. Тьмяне світло від двох свічок освітлювало келію. Свічки були у великому підсвічнику. Підсвічник стояв на дерев'яній підставці з круглим верхом на різьбленій ніжці. Крім підсвічника, тут же стояли якісь маленькі пляшечки і дві склянки. Очі дівчинки були закриті, вона спала. Її батько-француз сидів біля столу спиною до вікна і щось писав. У кутку, де тліла лампада, поблискували ікони: Миколи Чудо­

творця, Спаса і третя з якимись двома святими. Святого зі скринькою в руках тут теж не було. Пилипок опустив­ся на п'яти і задумався.

Вночі повалив сніг, і наступного ранку подвір'я мона­стиря було вкрите товстим білим обрусом. Афанасій ви­зирнув у вікно.

-   Є робота на сьогодні, - сказав він, - треба йти роз­чищати.

-    Підеш з нами? - запитав Михайло Пилипка.

Пилипок стенув плечима.

-    Ти якийсь невеселий останні дні. У тебе нічого не болить?

-    Ні, не болить, - відповів Пилипок.

Афанасій з Михайлом знову перезирнулися.

-    Ну, що ж, - мовив Афанасій після паузи, - посидь вдома, а ми підемо, бачиш, снігу скільки насипало.

Пилипок промовчав. Повернув голову і став дивитися у вікно. Монахи одяглись і вийшли з келії.

Згодом за вікном закипіла робота. Чоловіки в чорно­му, вишикувавшись у ряд, відкидали лопатами сніг. Пи­липок пройшов до столів, на яких лежали неґрунтовані дошки, і став щось шукати серед них. Враз він зупинив­ся. В руках його була маленька дощечка. Її поверхня біліла від заґрунтованого левкасу. Цю дощечку Пилипок примітив давно. Хтось із братів, певно, приготував її, щоб малювати на ній якогось образа, але так і не вико­ристав її. Пилипок притис дощечку до грудей і озирнув­ся навколо. Потім підійшов до вікна. Монахи дружно ки­дали лопатами сніг, і роботи тої було ще досить. Пили­пок умостився біля вікна, де любив малювати Михайло, і через якийсь час на білій дощечці з'явились перші кон­ тури. Пилипкові очі заблищали, він увесь поринув у світ образів і настільки захопився роботою, що незчувся, як минув час і у дверях почувся гуркіт. Пилипок миттю схо­вав щітку і кинувся з дощечкою до свого ліжка.

-    Ну, що ти тут, брате, не замерз? Бо нам з Михайлом жарко стало. Запріли, - заносячи в келію морозного па­ру, зайшли брати.

Михайло запхав за пазуху руку і витяг жменю ліщи­нових горіхів.

-    На ось, тобі брат Мефодій передав.

Пилипок взяв горішки, переклав їх у ліву руку і, пе­рехрестившись, подякував.

-    Одягайся та йди на двір. День сьогодні добрий, со­нячний.

Пилипок посміхнувся братам і кивнув на згоду.

День був і справді чудовим. Небо над монастирем бу­ло зовсім блакитним і чистим, без жодної хмаринки. Сонце відбивалося від кучугур снігу, від засніжених віт дерев і все навколо здавалось незвичним, казковим. Пи­липок ходив по подвір'ї і поглядав на віконце, в якому він бачив хвору дівчинку. Сьогоднішній сонячний день здав­ся якимось недоречним до того, що було там, за вікном, і зовсім несправедливим до хворої дівчинки, яка не мог­ла тепер звестися на ноги і вийти на подвір'я. Наблизи­тись до вікна Пилипок не наважувався, йому не хотіло­ся, щоб у монастирі щось дізналися про його задум.

Чудовий сонячний день був на диво довгим, як ніколи, і Пилипок ледве дочекався вечері.

Вже пізно увечері, коли від кутка, де спали Афанасій та Михайло, почулося сонне сопіння, Пилипок тихо піднявся зі своєї постелі і обережно витяг з-під неї ма­леньку дощечку. Він підійшов до вікна і знову вмостився на Михайловому місці. Сьогоднішня ніч була така світла й місячна, як і минулий сонячний день. Пилипок поклав перед собою дощечку. З вікна на неї падало місячне світло, і в темноті вона здавалась голубою. Щось про­бурмотів і зітхнув уві сні Афанасій. Пилипок стрепенув­ся і, схопивши дощечку, притис її до грудей. Потім, по­малу заспокоївшись, тихо поклав її на стіл. А згодом він вже не чув ні сонного сопіння братів, ні нічного мишачо­го шурхоту, ні навіть власного дихання. Образ, який з'явився на його маленькій дощечці, захоплював його все більше й більше, манив за собою все далі, далеко за стіни темної келії, у щось світле, казкове й красиве, туди, де одного разу злилися в єдиний білий світ білі коні, білий сніг, біла пухнаста свитка і дві легких блакитних плямки.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.