Білі кучугури, що різали очі, лежали надворі. Хату замело під самі вікна. Селантій брів, провалюючись у сніг, і тяжко дихав. Пилипок сидів у дядька на руках, жував буряк і думав, чому це дядько забрав його від мами і чому мама так довго спить і ні з ким не говорить.
У дядьковій хаті Пилипок побачив тітку і трьох діток. Двох дівчаток і зовсім маленького хлопчика. Обличчя їхні були замурзаними. Вони сиділи на печі, в якій топилося, і з цікавістю дивились на Пилипка.
- Горе, горе... - сказала тітка.
- Так скоро всі вимремо, - сказав дядько.
- Феклу поховати б треба?
- Хто її похова? Земля мерзла, не вгризеш. Покладемо під сніг. На морозі з нею нічого не станеться, а навесні, як будемо жити, поховаємо.
- Горе, горе... - знову сказала тітка.
Узяла зі столу ще один шматочок почорнілого буряка і простягла Пилипкові: - Іди, синку, на піч до діток та погрієшся.
Пилипок помітив, що відтоді, як дядько сказав, що мамка померла, він уже вдруге одержав сьогодні ласощі і відчув особливе до себе ставлення. Він узяв шматок і поліз на піч. Двоє дівчаток і хлопчик дивились чомусь не на нього, а на почорнілий шматок у його руках і мовчали.
Ага, - хвастаючи, сказав їм Пилипок, - а у мене мамка померла, а у вас ні, ага, - і повертів перед їхнім носом шматком буряка.
Діти мовчали. їм не було що сказати, але по їхніх очах було видно, що вони тепер неабияк заздрили Пилипкові. Пилипок доїв буряк і обсмоктав пальчики.
Цієї ночі Пилипок ні разу не прокинувся. На печі було тепло і затишно. Але вранці він згадав про маму. За столом сидів дядько Селантій.
- Я хочу до мами, - сказав Пилипок.
З-за печі вийшла тітка. Вони перезирнулись і мовчали.
- Я хочу до мамки, - знову сказав Пилипок, і очиці його заблищали.
- Дай йому буряка, - сказав дядько.
Тітка взяла з макітри шматок і простягла Пилипкові.
- Я до мамки хочу, - затремтіли Пилипкові губи, і по щічках у нього скотилася крапелька.
Дядько Селантій стукнув по столі кулаком.
- Нема в тебе мамки! Дають тобі, бери і їж! Пилипок, задихаючись, схлипнув і замовк. Із кутка на нього здивовано дивились двоє дівчаток і маленький хлопчик. Дядько Селантій одягнув кожуха і вийшов з хати.
- Мамо, ми їсти хочемо, - сказали з печі дівчатка. Тітка промовчала. Потім витягла з макітри шматок буряка, переломила його на три маленькі частинки і роздала їх дітям. Пилипок побачив, як дівчатка гризуть буряк, і собі вкусив свій шматочок. Він був солоний від сліз.
Минув ще один день. Наступного ранку, коли Пилипок прокинувся, то знову згадав про маму і заплакав. Але тепер вже тихо, щоб ніхто не почув. Потім він побачив, що ні тітки, ні дядька не було. Дівчатка і маленький хлопчик ще спали. Плачучи, Пилипок зліз з печі, одягнув свою шапку, свитку і вийшов надвір.
День був тихий, сонячний. Сніг, що зробив білим весь світ, сліпив очі і прибавляв сліз у Пилипкових очах. Пилипок брів, провалюючись у кучугурах, до своєї хати.
Добравшись, він прочинив двері і зайшов усередину. В хаті нікого не було. На печі лежали одні ганчірки і солома. Пилипок ще дужче заплакав і вийшов надвір. Він обійшов подвір'я. Потім, утираючи сльози, поглянув на ліс, що темнів удалині. Іноді туди по жолуді ходила мама. Пилипок ще раз утер рукавом сльози і рушив до лісу.
Дерева стояли нерухомо, вкриті снігом з одного боку, і тихо потріскували. Стежок ніде не було, і Пилипок брів навпростець по коліна в снігу. Він ішов і йшов не оглядаючись. А коли раптом здумав повернути голову, то побачив позаду такі ж дерева, як і попереду. Він ішов все далі і вже не плакав.
Минуло чимало часу, перш ніж попереду завиднілась просіка.
Пилипок вийшов на лісову дорогу. Куди йти далі, він не знав і знову заплакав. Щеміли пальці на ногах, і було морозно в руки. Пилипок сів під величезною ялиною на її зелені віти, що простягайся по снігу, і сховав почервонілі руки під свитку. Йому знову захотілося плакати, але він відчув чийсь погляд. Пилипок підвів голову і побачив напроти себе на сухій гілці два величезних ока. Білий сич, що злився зі снігом, дивився на нього. Пилипок махнув на сича рукою, аби налякати, але той, кліпнувши очима, продовжував дивитись. «Чи не той то злий... дух, що діток малих забирає?» - подумалось Пилипкові, і він перехрестився. Сич раптом змахнув крилами і, відштовхнувшись від гілки так, що з дерева посипався сніг, полетів у гущавину. Пилипок залишився сидіти, і тепер йому вже ніхто не заважав плакати.
