Олександр Жовна. Маленьке життя - Page 2

Білі кучугури, що різали очі, лежали надворі. Хату замело під самі вікна. Селантій брів, провалюючись у сніг, і тяжко дихав. Пилипок сидів у дядька на руках, жу­вав буряк і думав, чому це дядько забрав його від мами і чому мама так довго спить і ні з ким не говорить.

У дядьковій хаті Пилипок побачив тітку і трьох діток. Двох дівчаток і зовсім маленького хлопчика. Обличчя їхні були замурзаними. Вони сиділи на печі, в якій топи­лося, і з цікавістю дивились на Пилипка.

-    Горе, горе... - сказала тітка.

-    Так скоро всі вимремо, - сказав дядько.

-    Феклу поховати б треба?

-    Хто її похова? Земля мерзла, не вгризеш. Покладе­мо під сніг. На морозі з нею нічого не станеться, а на­весні, як будемо жити, поховаємо.

-    Горе, горе... - знову сказала тітка.

Узяла зі столу ще один шматочок почорнілого буряка і простягла Пилипкові: - Іди, синку, на піч до діток та погрієшся.

Пилипок помітив, що відтоді, як дядько сказав, що мамка померла, він уже вдруге одержав сьогодні ласощі і відчув особливе до себе ставлення. Він узяв шматок і поліз на піч. Двоє дівчаток і хлопчик дивились чомусь не на нього, а на почорнілий шматок у його руках і мовча­ли.

Ага, - хвастаючи, сказав їм Пилипок, - а у мене мамка померла, а у вас ні, ага, - і повертів перед їхнім носом шматком буряка.

Діти мовчали. їм не було що сказати, але по їхніх очах було видно, що вони тепер неабияк заздрили Пилипкові. Пилипок доїв буряк і обсмоктав пальчики.

Цієї ночі Пилипок ні разу не прокинувся. На печі бу­ло тепло і затишно. Але вранці він згадав про маму. За столом сидів дядько Селантій.

-    Я хочу до мами, - сказав Пилипок.

З-за печі вийшла тітка. Вони перезирнулись і мовча­ли.

-     Я хочу до мамки, - знову сказав Пилипок, і очиці його заблищали.

-    Дай йому буряка, - сказав дядько.

Тітка взяла з макітри шматок і простягла Пилипкові.

-    Я до мамки хочу, - затремтіли Пилипкові губи, і по щічках у нього скотилася крапелька.

Дядько Селантій стукнув по столі кулаком.

-              Нема в тебе мамки! Дають тобі, бери і їж! Пилипок, задихаючись, схлипнув і замовк. Із кутка на нього здивовано дивились двоє дівчаток і маленький хлопчик. Дядько Селантій одягнув кожуха і вийшов з ха­ти.

-    Мамо, ми їсти хочемо, - сказали з печі дівчатка. Тітка промовчала. Потім витягла з макітри шматок буряка, переломила його на три маленькі частинки і роз­дала їх дітям. Пилипок побачив, як дівчатка гризуть бу­ряк, і собі вкусив свій шматочок. Він був солоний від сліз.

Минув ще один день. Наступного ранку, коли Пили­пок прокинувся, то знову згадав про маму і заплакав. Але тепер вже тихо, щоб ніхто не почув. Потім він поба­чив, що ні тітки, ні дядька не було. Дівчатка і маленький хлопчик ще спали. Плачучи, Пилипок зліз з печі, одягнув свою шапку, свитку і вийшов надвір.

День був тихий, сонячний. Сніг, що зробив білим весь світ, сліпив очі і прибавляв сліз у Пилипкових очах. Пи­липок брів, провалюючись у кучугурах, до своєї хати.

Добравшись, він прочинив двері і зайшов усередину. В хаті нікого не було. На печі лежали одні ганчірки і соло­ма. Пилипок ще дужче заплакав і вийшов надвір. Він обійшов подвір'я. Потім, утираючи сльози, поглянув на ліс, що темнів удалині. Іноді туди по жолуді ходила ма­ма. Пилипок ще раз утер рукавом сльози і рушив до лісу.

Дерева стояли нерухомо, вкриті снігом з одного боку, і тихо потріскували. Стежок ніде не було, і Пилипок брів навпростець по коліна в снігу. Він ішов і йшов не огляда­ючись. А коли раптом здумав повернути голову, то поба­чив позаду такі ж дерева, як і попереду. Він ішов все далі і вже не плакав.

Минуло чимало часу, перш ніж попереду завиднілась просіка.

Пилипок вийшов на лісову дорогу. Куди йти далі, він не знав і знову заплакав. Щеміли пальці на ногах, і було морозно в руки. Пилипок сів під величезною ялиною на її зелені віти, що простягайся по снігу, і сховав почер­вонілі руки під свитку. Йому знову захотілося плакати, але він відчув чийсь погляд. Пилипок підвів голову і по­бачив напроти себе на сухій гілці два величезних ока. Білий сич, що злився зі снігом, дивився на нього. Пили­пок махнув на сича рукою, аби налякати, але той, кліпнувши очима, продовжував дивитись. «Чи не той то злий... дух, що діток малих забирає?» - подумалось Пи­липкові, і він перехрестився. Сич раптом змахнув крила­ми і, відштовхнувшись від гілки так, що з дерева поси­пався сніг, полетів у гущавину. Пилипок залишився сидіти, і тепер йому вже ніхто не заважав плакати.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.