Ні, Марку, ніяко
Мені матір'ю сидіти:
То багаті люде,
А я наймичка... ще й з тебе
Сміятися будуть.
Та страждання жінки було таким великим (бо не вона, рідна мати, благословитиме сина на шлюб, радітиме відкрито його одруженню), що вона не змогла залишитись на весіллі, а помандрувала на прощу в Київ молитися за Маркове щастя.
Марко любить Ганну як матір і цю свою любов передає дружині Катрі і своїм дітям. Катрі без Ганни хата здається сумною, "ніби мати покинула хату".
У стражданнях розкривається духовна краса матері-наймички. Яка сила притаманна цій нещасній жінці! Все життя Ганна живе поруч з сином і ні словом не обмовилась, хто вона для нього. Лише перед смертю, коли Марко вже сам став батьком, щасливий у сімейному житті, користується повагою людей, жінка наодинці з сином признається у своєму безталанному материнстві:
Прости мене!
Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати.
Шевченко не говорить, що мати померла, а вживає слово "спала" і цим звеличує благородний образ матері-страдниці.
Жінку-матір великий Кобзар обожнює, готовий був молитися перед нею за святість її материнської любові. Він хотів бачити матір веселою, щасливою, вільною від тяжкої наруги та кривди, що терпіла вона від кріпосницького суспільства.
