ЇСТИ, АБИ ЖИТИ.
Не для того жити, щоби набивати Утробу i великi пироги ковтати, А тiльки для того їсти, аби тiло Могло жити здоровим i цiлим.
Труда сущаго в писании, знати
Не может, иже сам не вΔсть писати.
Мнить: легко писания дΔло –
Три персти пишуть, а все болить тΔло.
Переклад:
Справжньої працi у писаннi знати
Не може той, хто сам не знає писати.
Гадає: легке писання дiло –
Три пальцi пишуть, а все болить тiло.
Як декодувати художнiй змiст давнього письменства
Художньо-образному мисленню давньоукраїнської лiтератури доби середньовiччя властивi символiзм та алегоризм, барокової доби – складна мета- форизацiя й антитетика. Якщо прийняти за основу, що «Слово про Ігорiв похiд» – не iлюстрацiя iсторичних подiй, а художнiй твiр, то завдання полягає в тому, щоб збагнути естетичнi механiзми творення, моделювання тексту, його глибину (пiдтекст) i горизонти (образний контекст).
Ось кiлька уривкiв iз тексту:
«Третьяго дни к полудню падоша стязи Игореви, ту ся брата разлучиста на брезΔ быстрои Каялы»; «На рΔцΔна КаялΔ тьмв свΔт покрыла»; «НемизΔ кровави брΔ не бологом бяхуть посΔяни – посΔяни костьми руских сынов»; «На Дунаи Ярославнынь глас ся слышить, зегзицею, незнаема, рано кычеть»; «Омочу бебрян рукав в КаялΔ рΔцΔ, утру князю кровавыя его раны»; «РΔка Стугна <...> уношу князю Ростиславу затвори днΔ при темнΔ березΔ»; «А Игорь князь поскочи горностаем к тростию и бΔлым гоголем на воду».
Що об’єднує цi поетичнi рядки, у чому образна домiнанта їх? Вихопленi з рiзних мiсць тексту, цi образи розкривають мiфологiчне свiтовiдчуття автора, зокрема тут вiдлунює мiф про рiчку як символiчну межу помiж свiтом живих i мертвих (така семантика «рiки забуття» залишилася хiба що в казках). Рiчки Каяли немає на географiчнiй картi, i даремно шукати її сучасну назву – це символiчна рiчка, на березi якої загинуло вiйсько Ігоря, розлучилися брати (Всеволод пiшов у «свiт мертвих», а Ігор залишився жити). Рiчка Немига («кривавi береги») також роздiляє свiт живих i мертвих, що постає у протиставленнi «берег – рiчка» («суходiл – вода»). І юнак Ростислав гине на березi Стугни, i це «темний берег», як «темною» стає Каяла, бо момент переходу через «рiчку смертi» оповитий таємницею-темiнню. У контекстi мiфу про «межову рiку» стає вiдчутнiшим образ чайки-Ярославни як птицi смутку, що лiтає над рiчкою, яка роздiляє живих i мертвих. Тут вiдображено архаїчне уявлення, що смертi можна запобiгти, окропивши тiло «живою водою», що й збирається вчинити Ярославна. Пiсля її молитви-благання-замовляння одразу ж iде епiзод утечi Ігоря з полону (а був вiн у полонi на половецькiй землi, яка уявлялася «потойбiчним свiтом», iншим берегом вiдносно «поцейбiчної» Руської землi). Отже, вiдбувається зворотний перехiд Ігоря з «того» свiту в «цей», при цьому знову з’являється образ рiчки: Ігор скаче до очерету, випливає на воду. Вiра в те, що силою заклинання можна повернути небiжчика з потойбiччя, також органiчно вписується в поетику давнини.
Збагнути художню самобутнiсть «Слова про Ігорiв похiд» можна лише за умови обiзнаностi з давньоукраїнською мiфологiєю (не стiльки з iсторiєю Русi, скiльки з мiфологiєю!). Це буде основою для впiзнавання в текстi «Слова» мiфологiчних образiв та осмислення їхнiх художнiх функцiй (як авторських, так i додаткових, що асоцiативно виникають в естетичнiй свiдомостi реципiєнта у процесi сприймання тексту).
Інший приклад – «Пiсня 1-ша» iз «Саду божественних пiсень» Григорiя Сковороди:
Сложена 1757 лΔта в сiю силу: «Блаженны непорочны, в путь ходящiи в законΔ Господнем».
Боится народ сойти гнить во гроб,
Чтоб не был послΔ участный,
ГдΔ горит огнь неугасный;
А смерть есть святая, кончит наша злая,
Изводит злой войны в покой.
О, смерть сiя свята!
Не боится совΔсть чиста ниже Перуна огниста, ни! Сей огнем адским не жжется,
Сему жизнь райска живется.
О, грΔх-то смерть родит, живу смерть наводит,
Из смерти ад; душу жжет глад. О, смерть сiя люта!
Блажен, о блажен, кто в самых пелен
Посвяти себе Христови,
День, ночь мыслит в его словΔ,
Взя иго благое и бремя легкое,
К сему обык, к сему навык.
О, жребiй сiй святый!
Кто сея отвьдал сласти, вΔк в мiрски
Не может пасти, ни!
В наготах, в бΔдах не скучит;
Ни огнь, ни мечь не разлучит;
Все сладость разводит, ни сердце не всходит
РазвΔ тому, естли кому.
Дал знать искус драгiй.
Христе, жизнь моя, умерый за мя!
Должен был тебΔ начатки
ЛΔт моих, даю остатки.
Сотри сердца камень; зажжи в нем твой пламень; Да смерь страстям и злым сластям
Живу тебΔ мой свΔт.
А как от грΔхов воскресну, как одΔну плоть небесну, Ты в мнΔ, а я в тебΔ вселюся,
Сладости той насыщуся,
С тобой в бесΔдΔ, с тобой в совΔтΔ,
Как дня заход, как утра всход. О, се златых вΔк лΔт!
У «Пiснi 1-й» поетично розгорнуто роздуми на фiлософську тему життя i смертi. Цi роздуми подано у християнськiй традицiї, тому панорамно зринає протиставлення – рай/пекло; то є архетипнi символи пiсляжиттєвого iснування, вибiр якого залежить вiд характеру земного буття людини. Як християнський моралiст, Г.Сковорода застерiгає вiд пекла, куди потрапляють пiсля смертi неправеднi душi. Там «горит огнь неугасный» – так з’являється архетипний символ пекельного вогню. Вогонь –
