Неправильне слововживання. Готуємось до написання твору на ЗНО.

Видатний росiйський критик i публiцист, що прожив своє коротке життя (1840– 1868 рр.) в серединi ХІХ ст., мiг так категорично висловити власне розумiння вимог до правильностi росiйського лiтературного мовлення, очевидно, тому, що саме поняття «правильно – неправильно» було вже доволi чiтко окреслене в граматиках росiйської мови. З другого боку, в тодiшньому росiйському суспiльствi була певна категорiя людей, якi не тiльки беззастережно дотримувалися сформульованих граматистами правил, а й подiляли категоричнiсть вимог додержування їх, як це сформулював Д.Писарєв.

Звичайно, мова мiняється з часом, змiнюються або уточнюються правила культурного користування нею, але незмiнною залишається вимога знати їх i додержувати. Культура, що розвивається лiнiйно, виконує свою пряму мiсiю впорядкувати духовнi феномени, якi виникають стихiйно, i цим, удосконалюючись сама, удосконалює й причетних до себе. Зовсiм iнша ситуацiя складається в культурi, позбавленiй можливостi для такого лiнiйного, поступово-закономiрного розвитку. Зазнаючи руйнiвного впливу неопанованих нею стороннiх чинникiв, вона розвивається зи за оподiбно, iз затримками, вiдхиленнями тощо, вбираючи в себе елементи без належної оцiнки їхньої доцiльностi для неї – стихiя тут панує над усвiдомленим порядком.

Рiзнi лiтературнi мови мають рiзнi ступенi усвiдомлення їхнiх граматичних правил, закономiрностей словотвору, норм слововжитку: все це залежить вiд мiри витрачених певним суспiльством на це зусиль. Безперечно, українська мова належить до тих, що потребують докладного аналiзу ще в багатьох дiлянках їхнiх систем. Недостатня опрацьованiсть норм української лiтературної мови вiдображається нинi в гарячих, але здебiльшого безплiдних правописних дискусiях як наслiдок того, що проблеми не були розв’язанi вчасно. Так складається, по сутi, патова ситуацiя, коли явище в мовi є, але мiсце його в мовнiй системi незбагненне: для адекватної оцiнки вже немає єдиної системи координат, яка має бути мiрилом його оцiнки саме тодi, коли во- но входить у мову, а не в короткий промiжок чергового українського «вiдродження», коли мало хто й знає, що, власне, треба «вiдроджувати». І кожен такий епiзод для української мови характеризується соцiолiнгвiстичною ситуацiєю, про яку поет сказав: «Де українцiв два, там i лiнгвiстiв двоє». Тож вiзьмемо на себе роль одного з поетових українцiв, себто роль природженого лiнгвiста, i запропонуємо другому українцевi, що нiчим не поступається першому в знаннi рiдної мови, свою опiнiю.

ПРО ВДВІЧІ І ВТРИЧІ
Уже усталилося, що про мовнi покручi в нас узвичаєно говорити так, нiби йдеться про якогось безiменного мовця, що не завжди буває бездоганним у своєму iндивiдуальному мовленнi – тодi йому можна дати певнi настанови щодо усталених лiтературних норм. Однак реальна мовна ситуацiя в Українi така, що зразки мовної невправностi без належної лiнгвiстичної оцiнки могли доволi легко просочуватися в лексикографiчнi джерела i, здобувши тим статус зафiксованих мовних явищ, уже на лiтературно-нормативних правах, справдi, ставали доволi поширеними в лiтературному мовленнi фактами. Спростувати їхню доцiльнiсть у мовi особливо важко, бо вони, як сказано, уже мають свою традицiю. Тому наш подальший виклад не матиме конкретно-рекомендацiйного характеру щодо окремих випадкiв слововжитку; ми хочемо тут насамперед звернути увагу на методологiчний аспект проблеми: позасистемний мовний факт породжує чималi труднощi як у звичайному мовокористуваннi, так i в загальнотеоретичному науковому осмисленнi його.
Прислiвники вдвiчi i втричi (про iншi скажемо згодом) з’явилися у словниках української мови порiвняно недавно, однак «Словник української мови» вже їх фiксує, див.: вдвiчi (удвiчi), присл. Те саме, що вдвоє; втричi (утричi), присл. У три рази. Датувати їхню появу в мовi можна лише вiдносно: у першому випадку iлюстрацiю взято з твору С.Васильченка (1878–1932), у другому – М.Стельмаха (1912– 1983), однак у «Словарi української мови» за редакцiєю Б.Грiнченка, цьому вiдомому джерелi живої народної мови, цих утворень немає; не фiксує їх, як уже сказано, й українська лексикографiя наступних десятилiть. Уперше, за нашими спостереженнями, слово вдвiчi як синонiм до прислiвника вдвоє зафiксував І.Огiєнко. На жаль, вiн лише констатував його рiдковживанiсть, не давши жодної оцiнки з погляду його норма- тивностi в лiтературнiй мовi, хоча зазначена праця була присвячена саме проблемi внормування українського лiтературного слововжитку. Очевидно, у той час (1930-тi рр.) це слово лише входило в мовлення (утричi тодi ще навiть не фiксувалося), а тому не дiстало належної оцiнки нi з погляду його семантичного наповнення, нi щодо доцiльностi вживання його в лiтературному мовленнi.

Кожний факт мови є наслiдком iндивiдуального словотворення; причому що вiдповiднiший вiн мовнiй системi, тим iмовiрнiша його повторна поя- ва в незлiченнiй по сутi кiлькостi окремих її вiдтворень. І навпаки: чим менше новотвiр узгоджується з мовною системою, тим вiрогiднiше вiн виявиться оказiоналiзмом, що характеризує iндивiдуальне мовлення людини або, щонайбiльше, невеликої замкнутої групи осiб, для яких його змiст зрозумiлий, оскiльки вони знають позамовнi обставини його виникнення; стати фактом загальнонацiональної мови такi утворення не можуть. Вiдсутнiсть слiв вдвiчi i втричi в живiй народнiй українськiй мовi очевидна; безперечно, їхню появу в українському мовленнi слiд трактувати як результат iнтелiгентського словотвору, причому без достатнього вiдчуття закономiрностей української мови.

Очевидно, мовний факт, аби стати фактом лiтературної мови, повинен бути не тiльки


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.