Ці зерна «розцвітають акордами» у храмі душі, над яким «у недосяжній високості в’ються голуби-молитви». Це просвітлений храм душі щасливого народу, благословенного Всевишнім. Символічний образ душі у П. Тичини - мірило, критерій духовності, гуманізму.
Важливе місце у системі символічного ряду П. Тичини належить храмові, церкві, яка з прадавніх часів була місцем урочистих святкових дійств, церковним дзвонам, мелодійні звуки яких асоціювались здебільшого зі світлими відчуттями, передавали стан душі ліричного героя. Вони проходять наскрізно у віршах збірки «Сонячні кларнети» і в «Золотому гомоні».
Т. Осьмачка задекларував своє входження в літературу збіркою «Круча» 1922 року. Його творчість розпочалась уже після поразки УНР і встановлення більшовицького режиму. Світлі, щасливі дні сподівань проходять через його поезії як спогади про обнадійливе минуле і антитеза до трагедії нації і держави. Звертаючись ескізно до то життя періоду сподівань на здійснення державницьких мрій, він також починає як модерніст, один із активних прихильників символізму. Система його тропів, символіка закорінені в біблійній ості, народній міфології і поезії, суголосні модерністичній традиції Тичини.
Насамперед заслуговують на увагу символічні образи вітру, її сонця та ін. Так, у вірші «Казка» («Із безодень світу...»), який, о до «Думи про трьох вітрів», співзвучний з ритмікою дум, постають образи трьох символічних вітрів, що принесли весну оновлення, весну сподівань 1917 року:
Ой з трьох кінців світа
вдарили вітри –
браму землі розчинили.
ІЗ темного творчого лона
закуріли тумани,
сипнули квіти на поля України.
Образ вітру, що несе пробудження, оновлення, відкриває і вірш «Весна»: тут символіка ускладнена, ступенева. В її основі – народне повір’я про те, що лелеки (у поета - журавлі) на своїх крилах приносять весну. За сюжетом твору вітри та буйволи котили сонце Ніл до берега океану, по дорозі крихти тропічного сонця губились «у кущах холодних ситої трави». Журавлі збирали ті крихти і в грудях несли в Україну. А поет спостерігав, як ключ журавлиний
… кидав у трави жарини гарячі
з широкими сурмами луни весняної
й шумом-дзвоном-злотом
в долини котив.
Отже, в обох поетів вітри, з одного боку, несуть весну надії, сподівань на державність. З другого боку, у поезії Т. Осьмачки «Колісниця» маємо і образ вітру як символу руйнівної сили, подібного до Лукавого Сніговія Тичини:
А бурхливий буй-вітрисько
по землі од гір гогоче,
як зубами, у старих лісах дубами
хилитає та скрегоче,
піщані здійма тумани,
гуде-стогне над кістками
та й хоронить під пісками...
Цікава ще одна деталь, типологічно близька до світлих,
імпресіоністичних і метафоричних образів автора «Сонячних
кларнетів»: це образ сонця і світлі тони, музичність, властива
П. Тичині. Звернімо увагу: ключ журавлиний кидав жарини сонця «з широкими сурмами луни весняної» (у П. Тичини «сонячні
кларнети»), «шумом - дзвоном - злотом» (відповідно: «мов золото - поколото, горить - тремтить ріка, як музика»).
Такий самий світлий образ весняного сонця і в уже цитованій поезії Т. Осьмачки «Казка»: «По споришу зелених меж / ходило сонце / стрічало гостей...».
У вірші «Колісниця»: «Сонце селами ясніло / і травою-муравою по гаях, лугах / весніло».
Щасливе життя народу, весни світання волі Т. Осьмачка теж передає через світлий образ церкви, яка віддзеркалює настрої людей: Церкви Божі в кришталеві дні погожі молоділи та біліли на майданах, роздоріжжі; любо святами пишались людом радісним, - як сонце в росах,
мов колосся наливалось.
Та мрії народу про утворення незалежної держави мирним шляхом не судилось здійснитись. П. Тичина в «Золотому гомоні» передбачав трагедію братовбивчої війни. Це пророцтво прозвучало у другій частині поеми. Відповідно до дисонансного звучання проблеми різко змінилася вся система символічних образів, поетичних засобів: на зміну образам світлим і загальній тональності звучання золотого гомону надії приходять образи-символи трагедійного плану. Вони логічно взаємопов’язані, ведуть реципієнта до єдиного висновку - передчуття неминучого лиха. Це - три гроби, каліки, чорний птах. У поета традиційні образи-символи народної міфології і фольклору наповнюються новим, глибоким історіософічним змістом. Часопростір розгортається в парадигмі розширення від приміщення Софіївського храму до масштабів усієї України, від конкретного часу події до екскурсів у історичне минуле з прозиранням у майбутнє. Якщо урочисте зібрання заполонило весь майдан і символічно охопило сферу до безмежжя космосу з сонцем, голубами, то тут три гроби перебувають у замкнутому просторі храму: з них два чорних та один світлий. Тобто П. Тичина виразно передбачає громадянську війну і тривожне передчуття поразки борців за самостійну Україну. Далі він підсилює думку логікою системи наступних символічних образів: якраз тут, поряд у тому самому замкненому просторі - каліки, які «повзають, гугнявлять, руки простягають».
За християнськими звичаями ставлення до калік завжди було гуманним, співчутливим, традиційно вони збираються біля церков, звертаються до прихожан зі словами молитви, просять іменем Бога, Ісуса Христа, і ніколи не лишаються без уваги і милостині. У поемі контекст цілком протилежний: вони «повзають, гугнявлять, сонце проклинають, і Сонце і Христа». Цим повтором фрази, традиційним для «Золотого гомону», із корекцією її закінчення («руки Гають» на «сонце проклинають, Сонце і Христа») П. Тичина окреслив, що це каліки духовні, їм чужа перспектива відродження національної незалежності, відчуваючи загрозу від такої категорії калік, автор звертається до щасливих, засліплених радістю:
Дайте їм, дайте!
Їсти їм дайте - хай звіра в собі не плекають,
-
дайте.
У цьому стислому, лаконічному зверненні поета (де аж чотири рази звучить прохання - моління - заклик - «дайте»!) і застереження поета-гуманіста, і передчуття, що подібні каліки, в яких нічого святого в душі не лишилось, плекають у собі звіра, і попереду - цілком імовірна трагедія - громадянська війна.
Та учасники урочистої події ігнорують, не помічають озлоблених калік:
