П. Тичину хвилювала проблема національного відродження, державності України. Художнє втілення її, як правило, досягалось завдяки епітетові «рідний» (у синонімічному ряду «власний», «свій»). Згадаймо «Думу про трьох вітрів», де саме третій вітер, ласкавий Легіт-Теплокрил «до всіх із ласкою та по-рідному промовляє», у кожну хату в вікно «пучками поторохкає-пограє», кличе всіх до праці. Здається, саме тут і є ключ до розуміння сутності символічних образів трьох вітрів: Лютнева революція дала надію мирним шляхом творити національну державу, утверджувати рідну мову, переслідувану століттями. У діалозі братів у «Золотому гомоні» один із них саме «по-рідному промовляє», а у фіналі поеми митець захоплено вигукує: «Вітай нас рідними піснями!».
Паралельно ж постає образ-антитеза чужого, ворожого, яке утверджувалось і за підтримки духовних калік. Так, у «Думі про трьох вітрів» перший Вітер-Сніговій-Морозище засипає снігом хати, насміхається з людей. І люди приходять до висновку, що не бути весні, «коли до нас говорять по-чужому».
Початок громадянської війни, кровопролиття були трагедією для П. Тичини як поета-гуманіста і патріота, що вірив у торжество національного відродження. У заключній антистрофі збірки «Замість сонетів і октав» він у розпачі доходить висновку:
«Своє ж рушниця в нас убила,
Своє на дні душі лежить».
Рідне, національне, храм душі, у високості якого засівались засвітились зерна кришталевої музики, вбите своєю таки рушницею, тепер воно «на дні душі лежить». Загине воно і в душі самого поета. Свідченням цього є заключний рядок останнього вірша збірки, який дослідники визначають то як іронічний, то - драматичний; а принципово він засвідчив надлом у душі поета, неминучість капітуляції перед більшовицьким режимом:
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Вибір зроблено: поет в унісон новій владі стає співцем класової солідарності, своє, рідне, українське відходить на другий план, сприймається як чуже, починається різка критика пугала - українського буржуазного націоналізму. Знаменно, що в основі цього різкого повороту П. Тичини лишається опорним епітет «рідний», який набуває тепер протилежного емоційно-оцінного змісту відповідно до значення, яке вкладалося в нього у ранніх поезіях та «Золотому гомоні».
У вірші «Відповідь землякам» (до речі, у 1922 році видрукованого з епіграфом, цитатою з закордонних газет «...цей поет не перший вже рік цілує пантофлю Папи») поет висміює митців, які бачили майбутнє України як незалежної держави:
Болото власне - ви казали –
От двері до раю...
Таку саму позицію П. Тичина підкреслив у вірші «Чуття єдиної родини», - що дав назву збірці 1938 року: він гордо заявив, що став чужим і чуждим рідних бродів».
Тож володіння «аркодужним перевисанням до народів» тепер протистоїть рідному, національному, що постає в образах «болота власного», «рідних бродів» і т. д.
Ті повернімося до аналізованого матеріалу. Друга частина твору завершується передчуттям чогось тривожного, драматичного. Від образів гробів, калік, чорного птаха, що провіщають горе, трагедію, через зримо реалістичний діалог двох братів, який засвідчив розмежування національних і класових інтересів аж до пророчого передбачення братовбивчої громадянської війни, - до заключного рядка «Предки з жахом одвернулись». Так, предки з’явилися на урочисте, світле свято порадіти разом із нащадками, бо ж думалося, звершилась одвічна мрія всіх поколінь. Але відчуття наближення трагедії викликає жах, і вони відвертаються, зникають.
Здається, П. Тичина, сягнувши найвищої точки передчуття трагедії, вичерпав тему. І на цьому фоні відбувається різкий перехід до урочистого, піднесеного настрою народу, який вірить у щасливе відродження нації. Третя, заключна частина - це панорама всієї України, це всенародна радість і надія.
Композиційно символічно вибудовується просторова сфера, яка органічно поєднує першу і третю частини поеми. У першій - високість події підноситься до космічних масштабів: над Києвом з'являється Андрій Первозваний, який благословляє проголошення акту про початок творення держави, сам Бог сіє зерна кришталевої музики у храми людських душ, осяяних радістю.
Третя - це розкриття масштабів сприйняття перспективи здійснення віковічної мрії. Просторово тут постає вся Україна: народ підтримує рішення Центральної Ради, з усіх усюд - з хуторів, сіл - на світанку нового дня маса людей іде до столиці.
Несподіваність переходу, динамізм досягаються використанням синтаксичних конструкцій, системою розділових знаків, властивих імпресіоністичному стилю. Немовби й не було попереднього драматичного, йде продовження оптимістичної теми з наростанням масштабів, образів-символів:
: виростем! - сказали тополі.
: бризнем піснями! - сказали квіти.
: розіллємось! - сказав Дніпро.
Тополі, квіти, і Дніпро.
Тут дієслова передають динаміку, емоційно-експресивне забарвлення її підсилює перелік ряду образів, що символізують Україну, її розквіт: тополі, квіти і Дніпро.
Наступна строфа переносить акценти саме на емоційне забарвлення, яке посилюється динамікою звуків і барв: поет із властивою йому майстерністю добирає дієслова, що своїм звучанням передають легкі, світлі настрої, почуття:
