Дзвенить, дзвенить, дзвенить...
Леліє, віє, ласкавіє, Тремтить неначе сон...
Автор прагне оцінити масштаби події системою запитань:
Чи то не золоті джерела скресають під землею?
Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?
І нарешті підводить до заключного акорду поеми: увесь народ України піднявся і вирушив до Києва, це свято для всіх: здається, не було трагедії, розколу нації. Усіх об'єднує єдина мрія:
І б'ються в їх серця у такт
Дзвенять немов сонця у такт
-
ідуть! ідуть!
І всі сміються як вино:
І всі співають як вино:
Цікава композиція останньої частини: поет досягає масштабів охоплення подій етапами: спершу радісне захоплення можливістю втілення мрії. Тут постають тополі, квіти і Дніпро. Вони пробудили всіх, і до Києва на світанку ідуть «вони», «їх» серця б’ються в такт, дзвенять. Займенники «вони», «їх» - засвідчують масовість люду, що прямує до столиці.
У фіналі на зміну займенникам постає нова категорія - народ, який осмислив себе нацією, відчув себе молодим, легко скинув гори каміння гніту, що давили на груди століттями. Заключний акорд поеми - це тріумфальний монолог молодого українського народу:
Я дужий народ! - з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я - молодий!
Молодий!
Ні такій високій ноті впевненості гарного, молодого народу, який побудує власну державу, відродить національний дух, завершується поема. Вона засвідчила громадянську позицію митця, практично тут воєдино злилися образ поета і народу, поета, який раніше оптимістично утвердив власну життєдайну позицію у ранньому вірші «Молодий я, молодий!»