Мемуаристика на уроках літератури в старших класах - Page 3

з себе i з хрипучим стогоном:

– О, як же вони нас околпачили».

Компартiйних дiячiв чекав ще один «сюрприз». Несподiвано на тому мiсцi, де вiдбувся стихiйний мiтинг, присвячений ювiлею Лесi Українки, за одну нiч вирiс пам’ятник поетесi. Поки «вождi» шукали причетних до цiєї справи, Києвом ширилися найнеймовiрнiшi чутки. Щоб погасити справжнiй скандал, представникам партiї довелося пiти на поступки i на сторiнках газети «Вечiрнiй Київ» сповiстити про встановлення паркової фiгури Лесi Українки. Але ж хiба то була скромненька паркова фiгура? В.П’янов пише:

«Насправдi ж то був i лишається величний, монументальний пам’ятник роботи вiдомого скульптора В.Боро- дая, встановлений, щоправда, не на постаментi, а на гранiтних брилах, нiби нагромаджених самою природою. Це було у розповнi лiта, i тi брили, над якими височiла, сягаючи крони дубiв i кленiв, постать Лесi Українки, були встеленi квiтами. На тому острiвцi квiтiв особливо вабив око розкiшний букет улюблених Лесею блакитних троянд. Його принiс i поклав зi сльозами на очах Володимир Сосюра. Так групою гiдних захоплення невiдомих подвиж- никiв було продемонстровано всезростаючу силу опору тогочасному режимовi, явлено дерзновенний матерiальний протест проти партiйно-чиновницької сваволi, а поетом – наперекiр компартiйному тисковi – непохитну вiд- данiсть високим iдеалам, нескориму силу духу».

Доречно зi спогадiв В.П’янова принагiдно зацитувати учням промову А.Малишка над труною В.Сосюри на Байковому кладовищi:

«– Дорогий друже Володю. Ти волiв би, щоб тебе на оцей цвинтар по останнiй твоїй земнiй дорозi везли не на катафалку, а, за давнiм козацьким звичаєм, несли на плечах по устеленому житньою соломою шляху. Але тепер це не дозволено! Ти волiв би, аби домовину твою, за давнiм козацьким звичаєм, було покрито червоною китайкою. Але тепер це не дозволено! Ти волiв би, аби, за нашим народним звичаєм, тобi на груди було покладено червону калину. Але тепер це не дозволено!

(І тут же, наперекiр всiляким заборонам, хтось таки поклав пучок калини до складених рук небiжчика.) А натхненний промовець вiв далi:

– Дорогий брате! Ти полум’яно любив нашу дорогу, карооку, святу Україну, але твою любов розпинали, засилали в Сибiр, i як тут не згадати слова великого Шекспiра:

О как жестокий свет

И столько преступлений!». Вiдчувши, що А.Малишко безстрашно виголосив звинувачення, а злочинцiв готовий назвати поiменно, заступник Голови Ради Мiнiстрiв дав знак вимкнути мiкрофон, тож письменника почули лише тi, що стояли найближче. Але «тиша, що запанувала над цвинтарем, гостро контрастувала з клекотом обурення, гнiву, протесту проти сваволi компартiйних чинуш, що у своєму шаленствi ошкiрилися на поета-сурмача, який у прощальному словi над домовиною спiвця України вiдважився сказати краплину правди».

Багато сторiнок у книжцi спогадiв В.П’янова присвячено П.Тичинi. Цього поета вiн ще за життя любив якоюсь особливою любов’ю, а пiзнiше навiть прощався з друзями неодмiнно по-тичинiвськи: «Перемагать i жить!» Бiльшiсть дослiдникiв творчостi П.Тичини пiдкреслюють, що зламаний тоталiтарною системою в часи «Розстрiляного вiдродження» митець навiть пiсля вiйни вже не мiг «розправити спини», повсякчасно почувався загнаним i зацькованим. В.П’янов подає окремi епiзоди, з яких дiзнаємося, що й у Тичини вривався терпець. Тодi зникав його одвiчний переляк, вроджена толерантнiсть, i горлохватам ставало непереливки.

Коли в Чернiговi готувалися до обласної наради лiтераторiв-початкiвцiв, запросили i П.Тичину, а заодно вирiшили йому показати й передовий колгосп. Однак поет вирiшив спочатку оглянути школу. Коли побачив навчальний заклад у колишнiй попiвськiй хатi та ще й у дореволюцiйному примiщеннi колишньої земської школи й порiвняв з особняком голови колгоспу, то прилюдно не стримав свого обурення:

«Та ось появляється i сам Герасименко – високий, статурний, пiдходить перевальцем, простягає Тичинi руку, а Павло Григорович нiби не бачить її i кидає гнiвно в обличчя передовому головi колгоспу “Всесвiтнiй Жовтень”:

– Оце школа? Школа? Собi он палац вимурували, а дiтям, дiтям – нехай у попiвськiй хатi мучаться... З вами нема про що говорити! – i до нас: – Поїхали! Негайно».

Про О.Гончара В.П’янов залишив спогади як про великого правдолюбця. Будучи «обстрiляним» несправедливими молодими критиками, письменник не стiльки дратувався їхнiми претензiями, скiльки тим, що висмiюють найталановитiших, у тому числi i його великих попередникiв, а на тих, хто доносив, цькував таланти, був призвiдцею до передчасної смертi багатьох «шiстдесятникiв», нiхто й пальцем не кивне:

«– Рвуться в лiтературу цинiки, нездари вульгарнi, сноби, для яких – нiчого святого, скандалiсти, осквернителi храму! Стає модним нападати на Тичину, Рильського, Малишка... аби кинути багнюкою i в бiк автора “Собору”...

– І що дивно, – докидаю i своє слово, – кидають не в тих, хто в часи тоталiтаризму буквально тероризував усе талановите, особливо ж пiдтинав пiд корiнь молодих, надiю нашу. А кидають у тих, хто виступав проти спроби протиставлення молодих старшим i проти огульного заперечення деякими старшими творчих пошукiв молодих...

– Справдi, не чiпають нi того, нi того... Погромникiв, нищителiв, святотатцiв не чiпають. Бездумнi, ослiпленi незбагненною зненавистю, безсоромнi рекетири! Хiба про таку змiну ми думали, коли все робили, аби захистити, аби не задушила їх у зародку тоталiтарна система.

Щось не видно


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.