Борис Грінченко "Каторжна"

       Каторжна - так її всі звали.
       - Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! - кричала мачуха.
       - Геть з-перед очей, каторжна! - визвірювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку і заточуючись по хаті.
       - За сцо ти мене стовхнула, католзна! - пищав дворічний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.
       І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком:
       "Ота каторжна Докія..."
       Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може... А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
       Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити - і мачуха дала їй штурханця. І ось після цього - хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня... Так що ж вона - покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче,- найгірше, що й не заплаче ніколи!
       - Докіє! - спершу ще її таки на ймення звали,- чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.
       Мовчить.
       - Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?..
       Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!
       - Чи ти оглухла? - І мачушина рука з усієї сили б'є її.
       Стоїть, мовчить.
       - Так слухай же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!
       Ні пари з уст!. Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:
       - Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки,- аж тоді кине:
       - У-у!.. проклята! Каторжна!..
       А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?.. Така ж і мати її була - або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидові хліб носиш!.." Давав їй він доброго прочухана, як під п'яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п'яний, іноді схочеться йому пожалувати її - вона ж таки рідна дитина,- оце й покличе:
       - Докіє!
       Підійде, голову похнюпить.
       - Докіє! Дочко...- почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: - Ну, каторжна!
       А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться - сидить -вона на полу і хлопчика - років півтора йому було - мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє :
       - Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене,- ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли... Мачуха як скрикне:
       - Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її...
       Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл - трохи дитини не вбила - та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.
       От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:
       - А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
       А вона зараз кулаком!
       І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог,- каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була.
       І все ховається від людей - мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить - хто її знає! Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем одного разу побігли за нею. Так, кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща - ріс там кущ калиновий великий,- сіла там під ним і головою до його припала, і руками його обхопила, й каже:
       - Калинонько,- каже,- моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! - каже, а сама плаче...
       Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!.. Недоброго і часто й густо п'яного батька вона не любила, матері не було, мачушиних дітей мачуха любити не давала...
       І вона плакала та обнімала червону калину, поливала їй землю своїми слізьми; і нахиляла тоді до неї калинонька свої віти, і здавалось дівчині, що то мати рідна руки до неї простягає... І так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.