Олександр Довженко — людина великого таланту — яскравого, самобутнього. Режисер, прозаїк і драматург, публіцист і громадський діяч, він відкрив нову сторінку у світовому мистецтві, показав духовну велич простої людини-хлібороба, робітника, воїна-визволителя. Творчість Довженка — це уславлення і возвеличення трудівника, основа цієї творчості — любов до України, любов до людей, до природи. Довженко був справжнім митцем краси, послідовним борцем за Неї в житті і в мистецтві. На повну силу ця чутливість до прекрасного проявилась в автобіографічній повісті автора "Зачарована Десна".
"Зачарована Десна" — це гімн красі людини і природи в їх органічному взаємозв'язку. Змальовуючи рідний край, що зачаровував своїм безмежним простором незайманої краси, автор не міг не зобразити серед цього буяння природи і тих, хто в цій красі жив і працював: своїх батьків, близьких людей всіх своїх земляків. Це мудрі, добрі, талановиті трударі. Однак в житті їхньо му багато "плачу, темряви й жалю", бо гнітить їх експлуататорський лад, бо поневолені вони царизмом, забиті й неписьменні. Та гірка доля задеснянських хліборобів початку XX століття не вбила в їх душах високої моральності любові до праці, доброти, гумору.
З великою поетичною силою оспівує автор людей праці — величних і прекрасних у своїй моральній чистоті. Батько... Мати...Дід Семен... Прадід Тарас... Прабаба Марусина... Дядько Самійло... Кожен образ — це особлива грань українського національного характеру.
Найсильніше народне уявлення про прекрасне втілилося в образі батька: "Багато бачив я гарних людей, ну, такого, як батько, не бачив... З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів..." Батько для письменника — ідеал трудівника землі: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив..." Внутрішня краса Петра Семеновича розкривається в праці, у допомозі людям. Порятунок ним людей на Загребеллі під час повені нагадує нам про одвічну безкорисливість, благородство простих хліборобів. Навіки таким зостався батько в пам'яті автора — вправним у роботі, дужим і чистим, розумним і трохи сумним, з відчуттям прекрасного і непримиренністю до всього мізерного, нікчемного.
Такою ж зовнішньо і внутрішньо красивою була і мати — співуча, невгамовна, роботяща. Все життя її сповнене тривог і переживань за дітей і чоловіка, але вона любила все гарне і невтомно прикрашала землю своїми руками: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість,"— любила казати ця невсипуща трудівниця.
Органічний зв'язок людини з природою, піклування про те, щоб навколишній світ розвивався і буяв красою, знаходимо в образі діда Семена, який "... був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з тваринами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо". Єднання з природою робить людину добрішою, щедрішою, духовно багатшою, тому дід Семен "любив.. . гарну бесіду й добре слово", любив людей. Докладно розповівши подорожньому дорогу на Борзну чи на Батурин, дід лагідно зітхав: "Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я..."
Душа цього великого природолюба і працелюба сповнена краси і світла, він "більш за все на світі любив сонце". Прожив дід Семен під сонцем коло ста літ і так і помер під сонцем.
